Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Міра

Лінаріель була саме такою, якою я її пам’ятала. Ні, здається, ще розкішнішою. На ній виблискувало стільки прикрас, що я мимоволі замислилася — чи може їх узагалі бути більше? Вона була живим вогнем серед кам’яної тиші. Яскрава, наче розбурхана стихія, вона виглядала чужорідно серед інших радників. Особливо на тлі тієї, що сиділа в центрі.

Ця ельфійка була… кригою. Справжньою сніговою королевою — з білим, мов сіль, волоссям, у сукні з тонкого, майже прозорого полотна, яке спадало, наче лід, із плечей, і тіарою, що мерехтіла перлами, як замерзлі сльози. Вона мовчала, та навіть її мовчання здавалося холодним.

Тиша в раді була гнітючою. Лише Лінаріель шаруділа своїми спідницями.

— З нами є поранений… — почав Тінь, але снігова королева не дала йому закінчити.

— Про нього подбають. Ми чекали на вас.

— На нас? Але як ви могли знати, що ми прийдемо? — Дейрон зсунув брови, здивування в голосі.

— Ти нічого не знаєш, хлопчисько, — її голос був м’який, проте в ньому чулося щось гостре. — Ми чекали на спасителя. Його появу передбачили знамена. Залишилося дізнатися — хто з вас.

— Мабуть, це Міра, — сказав Тінь. — Імператор відправив нас дізнатися більше про пророцтво.

— Отже, магічна сила вже отримана. Баланс остаточно порушено, — Лінаріель говорила, ніби пророкувала кінець. — Скоро магія зникне повністю, якщо її не повернути.

У залі запанувала тиша. Гнітюча, задушлива. Без магії… я ледве уявляла, що нас чекає.

Без неї зникне зв’язок між світом і його серцем. Почнуть в’янути дерева, що живилися чистою енергією. Ліси стануть мертвими пустками. Вода втратить свою цілющість. Земля більше не дасть врожаїв. Стихії, втративши рівновагу, шаленітимуть — бурі, посухи, землетруси. Люди, ельфи, гноми… всі істоти, у жилах яких тече хоч крапля магії, слабнутимуть. Хвороби, які стримувала енергія світу, повернуться з новою силою. А з ними — відчай.

— Розкажіть нам, як це сталося? — голос батька Ілмерії був спокійним, проте я чула в ньому напруження.

— Усе почалося 206 років тому. Я не заглиблюватимусь у деталі… Але була магиня на ім’я Беатріс. Вона провела ритуал, який мав подарувати їй силу богів. Та, на наше щастя, щось пішло не так. Їй забракло лише крихти, і з того часу вона шукала жертву, що підходила б. Не знаходила… аж поки не з’явилася , Міра.- почав Тінь.

Мене ніби обдало холодом від згадки.

— Вона володієш емпатією І зціленням. Саме завдяки їй ритуал завершили. І коли магія почала витікати з неї, Ноель — син Ейнара, новий Верховний серед драконів — перетворився. Він убив Беатріс, і перехопив силу. Але замість того, щоб вивільнити її… він повернув Міру до життя.

Я відчула, як щось стиснулося в грудях. Очі радників залишалися майже кам’яними, але з кожним словом… щось змінювалося. Спершу — шок. А потім, несподівано — співчуття.

— Чому ви так дивитесь на мене? — спитала я тихо.

Снігова королева зітхнула.

— Люба дівчинко… Є лише два шляхи, аби відновити баланс. Перший — якщо Ноель віддасть магію добровільно.

— Він цього не зробить, — прошепотіла я. — Я… його істина.

— Якщо він цього не зробить… усі дракони, ельфи, гноми, кожен звір, у якого в жилах тече магія, зникнуть. — Лінаріель мовила це з болем. — Бо справа в тому, що частина цієї магії досі в тобі. Вона мусить вивільнитися. Якщо він віддасть силу — ти загинеш.

Тиша. Нестерпна, як перед бурею. Мені знову доведеться померти?

Я ледь стримувала крик. Ну чому? Чому смерть завжди поруч зі мною?

— Є інший шлях, — обережно продовжила Лінаріель. — Якщо носія вбити, магія вивільниться силоміць. І ти виживеш. Твоє місце займе магія Ноеля. Іншого шляху немає. Баланс — понад усе.

Я не відповіла. Просто сиділа. І в мені все ламалося. Знову вибір між собою і життям іншого. Це кінець. От тільки чий?

Я сиділа, мов окам’яніла, на краєчку стільця, хоч здавалося, що тіло ось-ось розсиплеться на шматки. Всередині все було порожнє, глухо. Наче світ навколо прогорів, залишивши тільки попіл.

Мене знову поставили перед вибором, якого не має бути.

Або вмерти.

Або вбити його.

Ноеля.

Того, хто повернув мене до життя. Хто колись дивився на мене з таким болем, ніби увесь світ щойно зруйнувався в нього на очах. Хто тримав моє тіло.

А тепер… я маю вбити його, щоб вижити. Щоб врятувати інших.

Я?

Справді я?

Мені хотілося закричати: «Залиште мене! Не робіть з мене рятівницю, не покладайте цей світ на мої плечі! Я не витримаю!» Але я мовчала. Бо тиша була безпечніша за слабкість. Бо тут, серед ельфів, навіть сльози здавалися забороненими.

У голові крутилися їхні слова: «Баланс понад усе».

Чудове виправдання для будь-якої жертви. Ідеальна фраза, аби сховати чиюсь смерть за вищу мету.

Але я знала одне. Якщо магія згасне, світ загине. Не миттєво, а повільно, болісно, як захід сонця, що ніколи не зміниться світанком.

Та чи зможу я знову вмерти?

А чи зможу — жити, вбивши його?

— Я… я сама маю вбити Ноеля? — охриплим голосом спитала я, вже знаючи відповідь. Хоча б на рівні серця.

Я ніколи не зможу цього зробити. Навіть якщо від цього залежатиме світ.

— О ні, не обов’язково, — голос снігової королеви залишався спокійним, майже байдужим. — Головне — сама смерть. Але… він не помре сам. Не від часу. Не від ран. У ньому тепер сила, що перевершує межі живого. Звичайна зброя не торкнеться його шкіри. Те, що він носить у собі, — вже не людське.

Мені стало важко дихати. Наче все повітря в залі випарувалося разом із надією.

— Цього не знайти в підручниках з історії, — втрутилася Лінаріель. — Але у нас є тексти. Справжні. Старі знання про те, як вбити… божество.

Вона кинула короткий, мовчазний погляд на снігову королеву, і та, не змінюючи виразу обличчя, повільно кивнула.

— Колись, давним-давно, боги жили серед нас, — почала вона. — Вони створили Авеніс як свій дім. А нас, усіх істот — як слуг. Помічників. Можливо, навіть іграшки.