Ткач-Лев Всеволод - Пил, Ткач-Лев Всеволод

Гординя.

...Пані нещодавно встала і йшла вже своїм ходом, Роман все продовжував тримати її за руку, як і тоді в місто-секторі. Годинник смутно показував, що зараз ранок, але небо, затягнуте величезними, густими пиловими хмарами, як і завжди, не давало зрозуміти пору дня.

А от несподівано з туману виринув піший караван, тетра вели закованих у ланцюги пента в, як і всі в їх касті, в буро-червоних масках-респіраторах, які, у свою чергу, несли на плечах величезний бронзово-полімерний паланкін, інкрустований різними вітражами, рубіном та сріблом, на передній вершині з прикріпленою срібною головою оленя.

— Раптом наблизившись до пари, караван зупинився, пента опустили паланкін, і з нього, повільно відсуваючи штори, вийшла прекрасна молода жінка в білосніжній масці-респіраторі, з блискучими срібними деталями.

— Сестро, яка зустріч, яка зустріч, невже ти тут, то ти все-таки наважилась здійснити паломництво до місця смерті матері. Ну, це поважна справа, та й ви зовсім близько вже, — наче з якоюсь зневагою звернулась жінка до Тамари.

— Привіт, сестро, як рада тебе бачити, а ти якими дорогами тут? — відповіла Тамара, схоже, що щиро та радісно усміхаючись.

— Знайомся, Романе, це Віолетта Пірамме, моя двоюрідна сестронька, — мовила до хлопця пані, продовжуючи усміхатись.

Роман же простягнув долоню, а Віолетта, у свою чергу, свою. Потиснувши легенько її ніжношкіру руку, Роман відпустив та відійшов на крок назад. Вельможа ж гидливо відтягнула свою і дала протерти служниці тетра.

— Приємно познайомитись, Роман Колінсе, чернець тріо, ідентифікаційний номер 33476598G, я особистий провідник Тамари в її паломництві, — оголосив Роман своїм звичним спокійним тоном.

— Ну, коди оці ваші говорити не обов’язково було, але нехай вже є, як є, — відповіла, закочуючи очі, Віолетта.

«Ох, вже цей малий, віддавна мене нервує, ще як дядько Йозеф його обідраного з тетра підібрав, і бігало оте чудо-юдо з Тамарою по всьому маєтку, добре хоч в тріо потім перевели, і погляд перестав мозолити. Де ж це видно, щоб чужий тетра по резиденції дуо шастав, надто вже дядько Йозеф милосердний…», — пів колом проносилось думками в голові Віолетти під час розмови.

— А куди ж прямуєш, сестро? — знову втрутилась в діалог з цікавістю Тамара.

— Ох, з цими твоїми питаннями, може, вгомонишся вже колись? — пихато та ніби зі зневагою відповіла жінка в білій масці-респіраторі.

— Ну, добре, розкажу, так от, покликали мене на зустріч якихось там вельмож, колег дядькових чи що. І будуть мене заміж за когось з їхніх синів видавати, — викаблучуючись, розповідала Віолетта. А тим часом в її голові продовжувала літати думка:

«Боже, та коли ж ти вже здохнеш, малолітня тварючко? Ну, добре, скоро вже дійдеш до кормових угідь гекса, а там вже мої підкуплені тетра кілька гвинтиків скрутять з містка, і закінчиш, як твоя мамця нещасна, не гідне таке дівчисько бути наслідницею Пірамме, ото гляди, вмреш, і мені все оте твоє відійде».

— Ого, рада за тебе, сестронько, удачі та любові в шлюбі, сподіваюсь, все добре буде в тебе! — пораділа Тамара та ще більше заусміхалась.

— Ну, добре, сестро, давай вже прощатись, нам пора йти, напевно, ну, побажай удачі і з богом йди, — завершила Тамара і спробувала на прощання обійняти сестру, але та натомість збридившись замахнулась і вже майже вдарила пані, як…

…Роман різко та чітко схопив її передпліччя, що вона й спочатку не зрозуміла, що сталось.

— Ах ти, огидний тріо, як смієш ти торкатися мене своїми брудними руками, ану киш, киш кажу! — верещала Віолетта, але Роман продовжував тримати її руку. Варта, у свою чергу, чомусь не втручалась.

— Як так можна, бісити мене отак от постійно ще відколи дядько Йозеф привів тебе обідранцем в резиденцію, відколи ти з Тамарою по покоях гасав, боже, як дядько тільки міг додуматись до такого. Привести чужого тетра з вулиці в маєток дуо. Наче йому не вистачало і своїх проблем! — гукала вельможа, намагаючись вирватись з міцної хватки Романа, і коли їй нарешті вдалося, то Віолетта мовчки фиркнула, зайшла в паланкін та наказала каравану рушати. А Роман з шокованою словами сестри Тамарою продовжили стояти, лиш пані міцніше стиснула його долоню…

…У весь подальший шлях Тамара лише мовчки плелась, все сильніше й сильніше вчепляючись в Романову міцну руку.

А ось на горизонті почала виднітись старенька, закинута споруда для перевалів піших експедицій, щоб можна було набратись сил перед подальшим шляхом, проте схоже, що її вже давно ніхто не використовував. Поряд покосилась рівнесенька, але за довгі цикли заросла штучна верба.

Роман вирішив, що вони заночують тут, а Тамара все ще мовчки йшла, хоча до цього, якщо не спала, не замовкала ані на секунду.

Розстеливши старі спальні мішки, знайдені в місцевій шафі, на тверду підлогу, вони повкладались спати, все-таки пройти такий шлях було нелегко.

Роман вже хоч і не розслабившись поступово провалювався в сон, як раптом до його вух донісся тихий та розгублений голосок Тамари.

— Ти справді Колін, Коліне, це ти?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍