Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

передчуття, що прийдуть часи, коли броня перших поселенців Аврелії знову стане в нагоді. Астрофізик власноручно реставрував меблі, відновив автономне живлення та впорядкував знайдений в ній архів, де зберігались записи, привезені з колискової планети.

Ховаючи в капсулі онука з його подругою, Каспет виявив передбачливість. Він знищив тепловий слід втікачів рідким азотом та зімітував інший — у тунелі, що вів до промислової зони.

Й лише після цього рушив до тренажерної зали, де отримав переконливі травми. В принципі, він ризикував. Якби гіпери спізнились, його вікове тіло могло б не витримати і ступити на шлях незворотного спрощення. Але, на Каспетове щастя, Джи Тау увірвались до будинку через дванадцять стандартних хвилин після того, як він знепритомнів на порозі свого кабінету.

Виріб давніх будівничих витримав іспит. Сканери «павуків» не змогли знайти живу плоть за його броньованими стінами. Бійці тактичної групи повелись на імітацію і пройшли повз замаскований шлюз. Наталія і Росо багато годин просиділи в абсолютній темряві, майже не рухаючись і не вимовляючи ані слова, навіть шепотом. Вони й дихати намагались якомога тихіше, спілкуючись лише короткими дотиками. Коли напруга спала, вони заснули, так і не ввімкнувши обігрівачів. Під час недовгих і мутних пробуджень втікачі зливались в обіймах: спазматичний секс розігрівав тіла, підтверджуючи, окрім іншого, факт їхнього існування.

Сон, що наснився Наталії, можна було також віднести до спазматичних. Під час першого спазму її знову прив’язували до хрестовини, намащували та розмальовували, готуючи до ігор намісниці Унно. Її зап’ястки і ноги боліли від ремінців, тіло свербіло від мастила, а очі сльозились від яскравого світла. Дівчата, що діловито розпинали її, пліткували між собою про нудні дрібниці гаремного життя і не звертали уваги на сльози та болісне напруження м’язів. І ця буденність знову, як і у вмерлій реальності, сповнювала Наталію ненавистю.

Не звичайною ненавистю, а тим особливим, елітним її різновидом, що провокує на обітниці та присяги помсти, виснажує безсонням та ретельно замаскованою, холодною та ядучою злістю. Змії цієї ненависті заповзають до кожного руху, до кожної дії, до кожної мрії. Змії звиваються у холодні кубла, виснажують безнадією та примусом, безсиллям і принизливим відчуттям нікчемності. Особлива ненависть підкорює собі всі джерела, протоки та озера єства. Особлива ненависть відкриває безодні та входи до вологих печер, де живуть нищівні істерики, котрі струшують все тіло, блокують дихання, стискують залізними обручами матку і шлунок, котяться м’язами і відлунюють в голові пульсуючим болем.

В особливій ненависті ховалася обіцянка перемоги. Тихий золотистий вогник у чорно-червоному вихорі подвійного життя жриці-іграшки. В ньому мешкала могутня сила. Настільки могутня, що навіть посвячена дастуран відступала перед нею, як дрібна комашка відступає перед зародком лісової пожежі.

Сила зміцнювала її тіло і не давала розумові розтріскатись під брилами щоденних принижень, безглуздих ритуалів та вишуканих знущань. Сила сміялася над атрибутами влади імперських володарів, над блідими спалахами їхніх бажань, над заздрісними потугами старої плоті, що прагнула висмоктати енергію з молодих тіл. Сила робила їх невичерпними та пануючими над кволими аурами владних старців.

Сила вчила її владарювати над владою і вливати прагнення помсти в озера внутрішньої незворушності.

Особлива ненависть повертала Наталію до темної реальності підземного сховища, а сама відступала, давала простір спокоєві і теплу; відтак молода жінка знов засинала й потрапляла до судомних безодень нового спазму, де вона нерухомо сиділа перед слідчим Джи Тау і думала лише про свою майбутню дитину, тому що змушувала себе думати лише про неї, і виключно про неї. Межовим зусиллям волі вона блокувала спогади про чин свого служіння, пророцтва про наближення Саошианта, про священний час помсти та всі ті біди, які Спаситель обрушить на голови баронів та адміралів, корпорантів та аудиторів, солдатів та імперських громадян першої категорії.

Священний час помсти.

Сенар арімасп.

Глибинні озера незворушності збурює зоряний вітер.

Її тіло здригається від передчуття помсти, як від оргазму.

Ще, й ще, й ще, аж поки таймер не припиняє цієї згубної висмоктуючої насолоди.

Таймер повідомив, що минула доба їхнього перебування у сховищі. Відтак Наталія звільнилась від ковдри, навпомацки пройшла вздовж стіни й увімкнула освітлення.

«Сон: смерті клаптики дрімають

Я їх ненавиджу», —

зацитувала вона поета минулої доби[16].

Зсередини сховище здавалось вагоном монорейкового експреса: довге, з заокругленою стелею і торцевим шлюзом. Покриття стін нагадувало шпалери у стилі ретро — шерехате, темно-червоне, з вишитими низзю дрібними білими квітами. Кутові світильники наповнювали капсулу рівномірним теплим сяйвом. Її середину займали плетені крісла та масивний стіл з темного дерева. У протилежному від шлюзу кінці громадились різного розміру металеві контейнери.

Наталія переглянула кілька з них і розчаровано зітхнула:

— Ми помремо з голоду.

— Що там?

— Мотлох, — вона сіла в плетене крісло. — Старовинні дитячі іграшки.

— Ляльки?

— Так. Купа ганчір’я.

— Родинна колекція Каспетів, — Росо й собі підійшов до контейнерів. — Мої земні предки збирали ляльок, одягнених у весільні сукні… Ти знаєш, що таке весільна сукня?

— Знаю.

— У тій вашій школі розповідали?

— Ні, не в школі.

— Коли ти виходила за капітана…

— …ми не одягали ритуального одягу і не запрошували родичів, — Наталія знайшла під столом сенсорну панель. — Дивись, тут є тривимірний демонстратор. Також старовинний. Просто музей якийсь…

Росо вийняв з контейнера ляльку у пишному криноліні, розправив її буфи і банти, посадив на стіл.

— Схожа на тебе.

— Вона потворна.

— Зовсім ні. Дивись, яке платтячко.

— У такі платтячка та банти мене одягали на Нолі. Мене та інших наложниць.

— У весільні сукні?

— У різні сукні.

— Костюмовані оргії?

Наталія не відповіла. Вона увімкнула демонстратор. Простір над столом розгорнувся величною панорамою гірського кряжа. Вкриті кригою ікла скель сяяли під ультрамариновим небом. За мить вони побачили будинок зі шпилястим червоним дахом, людей у хутряному одязі та волохатого пса, що весело бігав засніженим подвір’ям. Зграйка молоді зібралась біля металевої скрині, накритої решіткою. Вони слідкували за тим, як на решітці підсмажуються шматки м’яса, перевертали м’ясо щипцями. Засмагла дівчина з довгим світлим волоссям видобула з кишені металеву фляжку, надпила з неї, пустила колом.

— Твої предки полюбляли смаженину, — констатувала Наталія, вдивляючись у щасливе обличчя засмаглої. — А також алкоголь… Он той дядько у білій шубі, — вона кивнула на екран, — дуже на тебе схожий. Прапрадідусь?

— Напевне, — смикнув плечами Росо. — Я не вивчав свого родоводу. Але знаю, де це знімали. Земні Каспети багато століть жили біля Альпійських гір, серед предків були професійні альпіністи і гірські