Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вольск знов пережив розгортання сірого вихору, а відтак коротке, проте вкрай неприємне відчуття безодні. З неї повільно — майже урочисто, подумав техноархеолог, — виплила зеленкувато-срібляста куля крижаної планети. Як і видіння у кімнаті безпечного спілкування, цю картинку супроводжувало знання. Вольск бачив «вісімнадцяту-двісті шістнадцяту» з орбітальної висоти так як бачили її пілоти ґ’ормітського зорельоту, що тридцять тисяч років тому дослідив оточення мандрівної зірки.
Оператор видіння наблизила одну з ділянок планети, помережану коричневими борознами та пасмами льодових горбів. Крига тут їжачилася гронами гострокутних кристалів, а темні вкраплення відблискували, наче велетенські шматки антрациту. Поверхня планети усім своїм кристалічним безладом на мить застигла перед очима Вольска, а потім розкрила свої надра, і він ледь не втратив свідомості од відчуття стрімкого падіння. Він пролітав повз неозорі крижані каверни та насичені мороком глибинні озера, повз вигризені водою лабіринти печер і блукаючі ними скупчення світного газу.
В кінці мандрівки виявилася споруда, схему якої рептилоїди демонстрували в лабораторії. Портал стояв, наче злитий зі скельною основою, на якій розмістили його будівничі в ті забуті часи, коли міжзоряна холоднеча ще не скувала «вісімнадцяту-двісті шістнадцяту» крижаним панциром.
Створене для вигиблого життя опиралось розумінню чужої істоти. Воно відлякувало примарами незліченних епох, нагромадженням лінійного часу, що занурював у безглуздя будь-які спроби перекинути місток між расами, продовжити історію і знайти сенс.
«Забирайтесь геть, не турбуйте могили. Вам, марнотним і швидкосмертним, не хворіти таким різновидом величі», — шепотіли духи порталу.
Вольску дали зрозуміти: в надрах холоду, що панував над тутешньою матерією, ховалось ледь чутне тепло. Щось спало в глибині кристалічної сфери, підтримуваної плечами ферм з чорного базальту. Воно було сильним і небезпечним. У людських мовах не існувало слова для позначення того принципу відчуття, за допомогою котрого оператор видіння передав Вольскові знання про спляче тепло, про його силу та про небезпеку, що супроводжувала силу.
А ще йому бракувало слів, щоби закріпити знання про щось, що має ознаки життя, але, за великим рахунком, здатне лише вступати зі справжнім життям у корисну для себе взаємодію. Спляче тепло позначало собою щось подібне до тих псевдожиттєвих форм, якими оперували земні біотехнологи, але, на відміну від кіборгів і сінтейлів, його буття відчувалось принципово цільнішим та універсальнішим.
Сплячу в порталі Сутність створили не для служіння розумним расам й — навіть ширше — не для служіння високоорганізованій матерії, що спромоглась на усвідомлення себе самої. Вольск не зміг би пояснити, як саме, але він раптом зрозумів, що сплячу «живу-неживу» Сутність створили безмежно налякані істоти, змушені рятувати себе за допомогою небезпечних експериментів та реплікацій. Техноархеолог на мить наче пірнув у хвилі чужого відчаю та торкнувся важкого вибору поміж смертю та нестерпним життям поряд з бридким і безжальним хижаком.
Спляча Сутність немов побачила Вольска і зацікавлено потягнулась до нього. Техноархеолог відчув: оператор видіння миттєво поставив бар’єр між ним і Сутністю, спазма відступила, але відчуття наближення чогось хижого і смертоносного чітко й різко вкарбувалося в його пам’ять.
Ще мить, і воля Знаючих вихопила його з видіння, повернула до Зали Нарад та поблідлих облич Зорана і Ґвен Вей.
— Преподобна Ка’ха дякує вам за співпрацю, — почув Вольск голос Тарасваті. — Рекомендую відпочити.
Вже в коридорі Зоран видихнув із хрипким риком:
— Жовта погань!
— Чому «жовта»? — випередила Ґвен Вольска.
— Хіба ви його не бачили?
— Кого? — цього разу техноархеолог і баронеса запитували одночасно.
— Слимака, кхи… — командор кашлянув. — Здоровенного слимака, вимазаного таким жовтим слизом.
— Я слимака не бачив, — признався Вольск.
— І я також, — в очах Вей спалахнула цікавість.
— Ну то вам пощастило.
— Я бачив лише портал, — техноархеолог запитально глянув на Ґвен.
Та кивнула.
Вона також бачила портал.
— Це ж кхи… напевно був той… кхи… Повзучий, — кашель не відпускав Зорана.
— Жовтого кольору? — баронеса примружилась. — Якого він був розміру?
— Я знаю про розміри… Бачив навчальні файли, — скривився Зоран. — І фільми бачив. Там вони були не такими. Не жовтими й не такими, кхи…
— …великими? — підказала Ґвен Вей.
— Бридкими.
Командор рушив до ліфтів.
— Нам всім треба відпочити, — сказав він вже без хрипу.
Коли Зоран заходив до ліфта, Вольск і баронеса почули його шепіт:
— Які ж вони бридкі…
7
Підземелля дому Гела Каспета,
передмістя Астера, планета Аврелія (6КА81:4),
зоряна система Мійтри (HD168443).
26 юна 417 року Ери Відновлення.
Підземну частину дому збудували у перші десятиліття колонізації Золотої Планети, за доби жорстоких сутичок перших поселенців з місцевою фауною. Тому будівничі передбачили тут не просто спеціальне приміщення, а цілу броньовану капсулу, в якій тодішні мешканці дому перечікували напади найстрашніших представників авреліанського бестіарію. От вже два століття сховище не використовувалось за призначенням. Численні реконструкції будівлі його не торкнулись, адже на верхніх поверхах обладнали більш комфортні і ближчі до житлових приміщень «кімнати страху». Відповідно, домашня автоматика нічого не знала про капсулу, а на схемах будівлі, що зберігались в пам’яті комп’ютерів, її позначали як порожнечу у старому фундаменті, нефункційну та недоступну.
Також комп’ютери не знали, що старий астрофізик ще півстоліття тому розконсервував капсулу, перетворивши її на кімнату для медитацій, роздумів та пошукового усамітнення. До неї вів непримітний підземний коридор, а шлюзові двері вчений замаскував під елемент опорної конструкції. Каспет й сам не знав, навіщо така конспірація. Йому просто подобалось, що у будинку є кімната, де відсутні розумні пристрої і куди не дотягнутися імперському наглядові.
А ще його навідувало
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін», після закриття браузера.