Т. М. Панасенко - Іван Франко

Львові як організація, здатна створити базу для вільного розвою української науки й літератури. Першими головами цього наукового товариства були С. Громницький, О. Гладилович, Ю. Целевич. У 1893 році організація була реорганізована і назва її дещо змінена. Першим головою Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ) став О. Барвінський. Видавничою продукцією товариства стали «Записки НТШ», які завдяки М. Грушевському зробилися квартальником, тобто виходили чотири рази на рік. Найбільш активною, прогресивною і продуктивною була філологічна секція НТШ, очолювана Іваном Франком. Крім неї, стабільно діяла математико-природоописно-лікарська секція. За час діяльності НТШ протягом 1873—1939 років товариство видало 352 наукові праці, розвідки, підручники, карти, 103 книги літературних журналів, 95 літературних творів і 31 інформаційне видання. У зв’язку з подіями Другої світової війни діяльність НТШ була припинена, а за радянських часів товариство діяло виключно в діаспорі. У наш час діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка відновлено.

Також 1898 року Іван Франко укладає збірку «Мій Ізмарагд». Дочка поета писала: «У важких обставинах, серед праці і боротьби, ясним променем для тата була хвилина, коли появлявся з друку його новий твір. Зажурене лице прояснювалося, коли він приносив тільки що напечатану книжку, ще з запахом друкарського чорнила і друкарні. Добре собі пригадую, як він приніс невеличкий пакуночок і розгорнув на столі. Це була в дуже гарній оправі збірка поезій “Мій Ізмарагд”. Одна з книжок була в білій шкіряній оправі. Тато подав її мені і сказав: “Подобається тобі? – це для тебе, але маєш перечитати, що в ній”. Я вхопила книжку й розгорнула: на першій сторінці стояло написане його власною рукою: “Ґандзі від тата”, підпис і дата. Я, щаслива, тут же почала читати. І все ще й тепер, коли побачу цю книжку або заголовок, пригадую собі татове обличчя, повне гордості, задоволення й при тому делікатної скромності. Видно, це був йому самому дуже любий і цінний твір».

25-річний ювілей творчої діяльності

Знаком визнання визначної ролі Івана Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього ювілею його творчої діяльності. Зі спогадів Ганни Франко-Ключко: «Тут згадаю радісну в житті тата подію, що немов освітила татове, повне невсипущої праці, життя. У 1898 році відсвятковано 25-літній ювілей його літературної творчості. Я ще була тоді малою, але на нас, дітей, зробив велике враження святковий і радісний настрій тата й мами. Батьки пішли на академію. У своїй промові тато висловив своє життєве кредо. Як син села, почував своїм обов’язком працювати для свого народу, віддати тій праці всі свої знання, всі свої сили. Тато був знаменитим промовцем, яких буває мало, і його промова зробила надзвичайне враження. <…> Це не були звичайні слова подяки за признання, за свято, це були гіркі, але правдиві слова, що їх сказав мій батько прямо у вічі своїм прихильникам і ворогам. Тато не сподівався такого сердечного святкування й був до глибини душі зворушений. Цей ювілей був переломним моментом у його житті. Він пройшов дорогу сумнівів, змагань, шукань, розчарувань і тепер бачив одну пряму дорогу перед собою: працю для з’єднання цілого народу в стремлінні до найвищої ідеї: будувати власну хату і жити в ній вільним самостійним життям. <…> Цей 25-літній ювілей був великим кроком уперед на шляху до замирення з його противниками і ворогами серед власного народу. Вони прийшли висловити йому свою пошану і признання, а це було для нього найдорожчим подарунком. Окрім україн ського галицького громадянства, прислали татові привітання громадяни з Наддніпрянської України і ті, які були розсипані по Європі, як пані Саломея Крушельницька, знаменита співачка з Італії. Багато чужинців: чехи, німці, росіяни, поляки, французи і жиди прислали численні телеграми, виявляючи свою пошану і признання. Багато лаврових вінків складено у стіг тата. Тата цінив і шанував культурний світ».

Українське жіноцтво, як вияв визнання і подяки за співпрацю письменника стосовно поліпшення становища і громадських прав української жінки, під проводом Наталі Кобринської, яка була доброю подругою Ольги Франко, забажало зробити дружині Франка гарний подарунок. Була пропозиція купити Ользі Федорівні піаніно, бо добре знали, що це була її найзаповітніша мрія. Але вона відмовилася від цього подарунка, а погодилась витратити зібрані кошти на полотно, бо це була необхідна річ для всієї родини. Власного піаніно у неї, на жаль, так і не було.

Незважаючи на ювілей, газета «Буковина» надрукувала в’їдливу статтю О. Маковея «Любить чи не любить (Громи на д-ра Івана Франка)». Майже одночасно з’явилася ще одна жорстока за змістом рецензія на те ж «Зів’яле листя» – «Смутна поява».

Вигляд і звички письменника його сучасники описували так: І. Франкові подобався одяг сірого кольору. Майже завжди він носив вишивану сорочку. Любив носити нешнуровані черевики. На урочисті прийоми одягав чорного шлюсрока, інколи, але рідко, фрак. Після одного ювілею, оглядаючи фрак, сказав невдоволено: «Можна підносити на руках, але не треба роздирати позиченого фрака!»

Його не зламали ані незаслужені тюрми, ані зневага з боку декого з українського провідного громадянства, і виснажлива праця, ані тяжка хвороба улюбленого найстаршого сина. Він був повен енергії й сили, працював днями й ночами, студіював, брав участь у громадськім житті, завжди був там, де потрібна була чи порада, чи праця, завжди веселий, лагідний, до кожного привітний і сердечний, – здається, зміг подолати лиху долю.

Пурпуром сонечко сходить,

Пурпуром криється в морі;

Так будь і ти все спокійний —

В щасті і в горі.

Він боровся завзято з усіма перешкодами, ішов сміливо і прямо вперед, не гнув спини перед посадовцями, не гнався за корисними посадами, не шукав протекцій. Він власною працею здобував собі те місце, яке йому само по собі належало. І це місце пророка й генія не міг зайняти ніхто інший, бо платити за нього треба було своїм життям. Таку ціну могла витримати лише одна людина – Іван Франко. Вже сама пряма і горда постать, з високим і розумним чолом під хвилястим волоссям, виразне, з благородними рисами обличчя, з ясними, сталевого відтінку синіми очима вказували, що це людина небуденна, а хто пізнавав ближче, розмовляв з ним, відчував його делікатність і культуру, мусив бачити в ньому людину, яка була втіленим аристократом духа.

Мужню силу хоч похилить горе,

Та не зломить, в підлість не поверне;

Так і свічку хоч схили додолу,

Свого світла вниз вона не зверне.