Т. М. Панасенко - Іван Франко

Після закінчення війни подружжя виїхало в Закарпаття, де в селі Довгому Петро Ключко одержав посаду лікаря. Там вони прожили 20 важких років, бо українці в Закарпатті були дуже пригноблені. А Ганна разом з чоловіком вели велику роботу для національного відродження українців: організовували по селах читальні «Просвіти», читали лекції, проводили вечори. Їм погрожували… У 1939 році мадяри окупували Закарпаття. Карпатська Україна впала, Ганну з сином депортували до Відня, а чоловіка посадили до концтабору в Нірадгазі. Врятувала його з табору дружина, і він працював у Відні лікарем до 1945 року.

Коли прийшли радянські війська, Петра Ключка заарештували й відвезли у Львів, а Ганна з молодшим сином виїхала на Захід. Ганна Франко-Ключко звернулася з листом до Сталіна, і чоловіка випустили. Виїхали до Зальцбурга, де Петро Ключко працював лікарем. Він помер у 1948 році, бо здоров’я його було підірване тюрмами. Ганна зi старшим сином Тарасом виїхала до Канади, а молодший син Мирон уже був там.

У 1956 році, до сторіччя від дня народження батька, Ганна видала книжку «Іван Франко і його родина» (Торонто), через рік у Вінніпезі вийшла її книжка «Рукописи Івана Франка в Канаді». Її довго не пускали в Радянський Союз. У липні 1967 року Ганна приїжджала в Україну, відвідала Нагуєвичі, побувала в музеї батька. Уже сімдесятидев’ятирічною жінкою відвідала Україну вдруге (1971), була лише на похороні брата Тараса, в село не приїжджала.

Після цих поїздок в емігрантській пресі чесно розповіла, що бачила в Україні. Відтоді дорога в рідний край для неї була закрита: їй не дозволили приїхати ні на святкування 125-річчя від дня народження батька і відкриття садиби діда Якова, ні на 130-ті уродини письменника, не дозволили й рідним з України поїхати в Канаду, щоб провести її до місця вічного спочинку.

Останні дні свого життя Ганна Франко-Ключко провела в будинку для старих людей, який був збудований на кошти емігрантів-українців і названий на честь Івана Франка. Тут її душу облягали то радісні, то гіркі спогади прожитих днів. Прагнула, щоб хоч прах її дозволили перевезти в рідну землю, де поховані батьки, брати.

Померла Ганна Франко-Ключко 24 квітня 1988 року, на 96-му році життя. Похована в Торонто. Залишилась спочивати в чужій землі – можливо, поруч з тим надмогильним пам’ятником батькові з датами його життя, який поставила вдячна донька на чужині.

Усі Франкові діти були працелюбними, здібними до науки. Виховані на батькових волелюбних ідеях, вони несли ці ідей до тих, з ким спілкувалися, виховували в них національну свідомість. Росли і ставали патріотами свого народу. Такими вони залишилися в пам’яті нащадків. Ганна писала: «Так то нас четверо “франчат” виростали під дбайливим оком батька, ведені люб’ячою рукою мами. Змалку нам вщіплено любов до природи. Ми навчилися пізнавати її красу й таємну силу, любити звірят, мати співчуття до слабих і немічних, любити все красне, величне, добре, любити село і його жителів, любити свій народ, свою рідну батьківщину, любити книжки, розвивати свої знання і свій розум, любити працю. Тато сам був учителем і провідником. Все те, що він любив, цінив, за що боровся, передавав нам. Опісля українські школи знання поглибили, поширили нашу любов до рідного краю – України, зміцнили й утвердили. Вони були подальшими учителями і провідниками на визначеній татом дорозі: “бути цілим чоловіком”».

Самотність

Перша світова війна завдала нового удару по сім’ї Івана Франка. Один з його синів був командиром ескадрильї січових стрільців, дочка Ганна опинилася в Києві. Поет тяжко переносив розлуку з дітьми, а інколи, страждаючи від самотності, навіть вимагав від доньки дотримання родинного обов’язку – опіки старим хворим батьком, а не патріотичної діяльності. Франкова дружина в цей час перебувала у психіатричній клініці, а прикутого до ліжка поета не було кому доглядати. Друзі влаштували І. Франка в шпиталь для січових стрільців, але він рвався додому і цим лише прискорював трагічну розв’язку свого життя. Роланд Тарасович Франко розповідав: «…коли вмирав Іван Якович, то вийшло, що й синів поруч не виявилося, і дочки не було, і бабуся перебувала в лікарні. Поруч був тільки племінник, що допомагав йому (згодом він, здається, емігрував в Америку). Франко тоді перебував у притулку січових стрільців, куди привозили поранених з полів Першої світової війни. У палатах кричали, стогнали. І от одного разу, як розповідав племінник Івана Яковича, привезли одного пораненого солдата й стали різати його просто по живому… При цьому наказали: “Мовчи! Тут у сусідній палаті Франко, його не можна будити!” Не знаю, правда це або вимисел, але боєць начебто не видав ні звуку. Ім’я Франка впливало на людей. Він був безумно популярний у народі. І батько мій приїжджав із фронту Першої світової війни туди ж – у притулок січових стрільців. Він розповідав, що в діда тоді боліло не тільки тіло – боліла душа…»

За два з половиною місяці до смерті Іван Франко написав заповіт, за яким свій архів заповідав Науковому товариству імені Тараса Шевченка, а майно залишав дітям. З 2 квітня 1916 року у львівських газетах щодня почали поміщати бюлетень про стан здоров’я І. Франка. Дочка Ганна у спогадах писала: «…я відвідала татового приятеля й нашого опікуна Карла Бандрівського. Він оповів мені про тяжке життя тата в часі моєї відсутності. Маму віддали до шпиталю для розумово хворих, а тато спочатку жив сам у хаті, потім узяли його до приюту січових стрільців. Тато не хотів там бути, все вертався до власної хати й усе налягав на братанка Василя, що був йому для помочі, щоб він відпровадив його назад до хати. Василь не відважився протиставитись волі тата і, не порадившись ні з ким, повів тата вночі додому. Дорога була далека, й було холодно. Тато був дуже ослаблений, що треба було його піддержувати, майже нести. Довелося йти під гору, тато впав і не міг іти далі. Василь покликав допомогу і разом із сусідом повели тата до хати. Але в хаті ніхто не жив, вона була неопалювана й холодна. Ні вугілля, ні дров не було, тато застудився, дістав запалення легенів і незабаром після повороту до власної хати помер».

Смерть

26 листопада 1915 року віденський професор, отець доктор Йосиф Застирець звернувся з листом до Нобелівського комітету, у якому розповів про «найбільшого українського і одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу, міжнародного генія» – Івана