Т. М. Панасенко - Іван Франко

в неординарну ліричну героїню? Чому як прототип він вибрав саме її і створив óбрази дивовижно цілісних і гордих жінок у прозових творах? Що любив у ній, якщо любити йому, інтелектуалу, високодуховній особистості, одному з передових людей планети, світочу нації, генію, в ній просто було нічого?! Але в тім-то й річ, що любов – абсолютно безкорисливе й алогічне почуття, яке не піддається розуму, бо підлягає велінню серця, і тому часто люблять недостойних, нікчемних пустоцвітів, а не тих, хто вартий любові.

Ганна Франко-Ключко згадувала, що коли здоров’я Ольги Федорівни погіршилось, Іван Франко віддав дружину до шпиталю, а «до нас до хати переїхала пані Целіна Зиґмунтовська з двома дітьми, щоб зайнятися нашим господарством. <…> До пані Целіни ми поставилися вороже, а й тато, здається, в ній розчарувався, бо вкінці її відправив».

Свої три пристрасті поет описав у вірші «Тричі мені являлася любов», уміщеному в третьому жмутку збірки «Зів’яле листя». І своє кохання до Целіни описав так:

Явилась третя – женщина чи звір?

Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне —

Та враз мов бухло полум’я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп’ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!

Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

В її очах – такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стине.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Збірка «Зів’яле листя» була сприйнята неоднозначно, деякі критики звинувачували поета у відході від зацікавлення громадським життям. В. Щурат, оцінюючи поетичну збірку, назвав автора «декадентом». Іван Франко рішуче заперечив віднесення себе до декадентів. У збірці «Давнє й нове» він вмістив вірш-відповідь «Декадент»:

Я декадент? Се новина для мне!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі возвістив: «ось декадент!»

<…>

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Я з п’ющими за пліт не виливаю,

З їдцями їм, для бійки маю бук,

На празнику життя не позіваю,

Та в бідності не опускаю рук.

Не паразит я, що дуріє з жиру,

Що в будні тільки й дума про процент,

А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.

Який же я у біса декадент?

Роки в «Kurjerze Lwowskim». Початок хвороби

Упродовж 1887—1897 pоків Іван Франко працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчості Адама Міцкевича, Івана Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції газети «Kurjer». І ще не один раз Франко відчував обрáзу поляків за цю статтю.

Ганна Франко-Ключко згадувала: «Один виїзд на село для мене пам’ятний і донині стоїть мені перед очима: ми всі вийшли з дому, повиносили пакунки і поскладали на віз, що на нас вже чекав. Але тато був якийсь неспокійний і розглядався на боки, піднявшись із сидження. Тоді нараз вискочив із-за рогу чоловік і вистрілив у тата; на щастя, не поцілив. Тато зблід, але почав нас заспокоювати, щоб ми не боялися, що то не у тата стріляли. Пізніше я довідалася з розмов і зрозуміла, що це один поляк хотів помститися татові за те, що тато в своїй статті назвав польського поета Міцкевича поетом зради. Це було в році 1897».

Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Ю. Романчука.

До того ж почалися негаразди зі здоров’ям поета. Операція на очах, переслідування з боку поляків, перші ознаки нервової хвороби дружини… Про хворобу батька Ганна писала: «Першим нашим горем, – його ми добре не розуміли, а більше відчували, – була хвороба тата. Татові зробив лікар операцію очей, і тато мусив тижнями лежати в темній кімнаті. Затихли наші сміхи й гамір. Ми ходили тихенько з кімнати в кімнату, підходили до тата, він гладив нас по голівках. Ми відчували щось недобре, та тоді не розуміли, чому він лежить у ліжку в темній кімнаті.

Мама ходила зажурена й мовчазна, та й нас, дітей, не брались ігрища. Ми ожили тільки тоді, коли тато встав з ліжка, а вікна було відчинено».

Наукове товариство імені Тараса Шевченка

1898 року Іван Франко почав працювати в «Літературно-науковому віснику». Підтримував діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Цього року була написана наукова студія «Із секретів поетичної творчості», в основі якої – знання з літературознавства та психології. Тоді-таки І. Франко відійшов від активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) Наукового товариства імені Т. Шевченка; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907) спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком.

Товариство імені Тараса Шевченка – громадсько-політично-науково-літературне товариство, засноване 11 грудня 1873 року у