Агата Крісті - Випробування невинуватістю

Морін Клеґґ мала спантеличений вигляд.

– Це дуже мило з вашого боку, авжеж, – мовила вона. – Та навіщо вам це? У нас усе гаразд. Джо добре заробляє, а в мене – своя робота. Я капельдинерка, знаєте, в «Пікчедромі».

– Так, знаю.

– Ми плануємо купувати телевізор наступного місяця, – з гордістю продовжувала дівчина.

– Я дуже радий, – запевнив Артур Калґарі, – радий більше, ніж можу висловити, що той жахливий випадок не мав непоправних наслідків.

Йому все важче та важче вдавалося добирати слова в спілкуванні з цією дівчиною, яка колись була дружиною Джеко. Усе, що він говорив, здавалося помпезним, несправжнім. Чому він не може розмовляти з нею природно?

– Я боявся, що це було для вас великим горем.

Вона витріщилася на нього: у її великих блакитних очах не прочитувалося розуміння того, про що він казав.

– Жахливий був час, – згадувала вона. – Усі сусіди про це пліткували, стільки нервів, проте мушу визнати, що поліцейські були дуже добрими, про все подбали. Дуже ввічливо зі мною спілкувались, із розумінням.

Йому було цікаво, чи мала вона якісь почуття до покійного чоловіка.

– Ви думали, що це скоїв він? – раптом запитав Калґарі.

– Ви про те, чи вірила я, що Джекі убив матір?

– Так. Саме це.

– Що ж, звісно… власне… якось так, напевно, й думала. Звісно, він говорив, що не робив цього, проте, знаєте, ніколи не варто вірити в те, що говорить Джекі, та й було схоже на те, що то таки він. Бачте, Джекі міг бути дуже лютим, якщо йому перечити. Я знала, що він устряв у якусь халепу. Він не розповів мені, лише вилаявся, коли я запитала. Та він кудись пішов того дня і сказав, що все буде добре. Він сказав, що мати допоможе. Буде змушена. Тож, звісно, я йому повірила.

– Як я розумію, Джеко ніколи не розповідав своїй родині про ваш шлюб. Ви з ними не зустрічались?

– Ні. Бачте, вони люди вищих верств, мали великий будинок і таке інше. Їм це не дуже сподобалося б. Джекі вважав, що краще про мене нічого не говорити. До того ж він говорив, що якщо візьме мене з собою, то його мама керуватиме моїм життям так само, як керувала його. Він казав, що вона не могла не керувати людьми і йому це вже набридло… Казав, що ми і так впораємося.

Вона не виказувала ніякого незадоволення і справді вважала поведінку свого чоловіка абсолютно природною.

– Напевно, вас шокував його арешт?

– Авжеж. Проте чи міг він таке вчинити? Я питала себе, та все ж дечого не уникнути. Він завжди показував свій норов, коли йому щось не подобалось.

Калґарі нахилився вперед.

– Нехай так. Вас справді не здивував той факт, що ваш чоловік ударив свою матір кочергою по голові й украв у неї велику суму грошей?

– Що ж, містере… гм… Калґарі, я перепрошую, але ви це якось жорстко тлумачите. Я не думаю, що він хотів її аж так ударити. Не думаю, що хотів убити. Вона відмовилась давати йому гроші, він ухопив кочергу та пригрозив їй, а як вона не піддавалась, то втратив контроль над собою і врізав. Не думаю, що він хотів її убити. Йому просто не пощастило. Бачте, він дуже потребував грошей. Він потрапив би до в’язниці, якби не роздобув їх.

– То ви його не винуватите?

– Звісно, винуватила… Мені зовсім не подобається така огидна, жорстока поведінка. Власну матір! Ні, не думаю, що він добре вчинив. Я вже почала вважати, що Джо мав рацію, що мені не варто було зв’язуватись із Джекі взагалі. Проте, знаєте, як воно. Дівчині так важко щось вирішити. Джо, бачте, завжди був надійною людиною. Ми знайомі вже довгий час. Джекі був не таким. Він отримав освіту й таке інше. Справляв враження дуже багатого чоловіка, завжди розкидався грошима. І, звісно, у нього був особливий підхід, як я вже згадувала. Він міг обкрутити будь-кого. Він добряче мене обкрутив. «Ти про це пошкодуєш, дівчино», – так Джо говорив. Я гадала, що то заздрощі та ревнощі, якщо ви розумієте, про що я. Та Джо, зрештою, казав правду.

Калґарі глянув на неї. Йому було цікаво, чи вона досі не розуміла всього значення цієї розповіді.

– У якому сенсі правду?

– Ну, він мене в таку халепу втягнув. Тобто нас завжди поважали. Мама дуже серйозно ставилася до нашого виховання. У нас усе було пристойно, ніхто про нас не пліткував. А тут поліція заарештовує мого чоловіка! І про це дізнаються всі сусіди. Це було в усіх газетах. У «Новинах Світу» та всіх інших. І так багато репортерів приходило та розпитувало. Я опинилась у дуже скрутному становищі.

– Але, моя дитино, – мовив Артур Калґарі, – ви тепер розумієте, що він цього не робив?

На мить її світле, миле личко набуло збентеженого вигляду.

– Звісно! Я просто забуваю. Та однаково… власне, він таки туди пішов, наробив ґвалту і погрожував їй. Якби він цього не скоїв, його б не заарештували.

– Так, – погодився Калґарі, – так. Цілком правильно.

Йому подумалось, що, можливо, це миленьке дурненьке дитя – більший реаліст, ніж він.

– О, то було жахливо, – продовжувала Морін. – Я не знала, що вдіяти. І тоді мама сказала, щоб я відразу ж пішла та побачилася з його родиною. Вона сказала, що вони повинні щось для мене зробити. Сказала, що, зрештою, в мене є права і краще показати їм, що свої права я знаю. Тож я пішла. Двері мені відчинила та служниця-чужоземка. Спочатку мені не вдавалося їй нічого втовкмачити. Здавалося, вона не могла в це повірити. «Це неможливо», – повторювала вона. «Це неможливо, – безперестану повторювала. – Абсолютно неможливо, що Джеко одружився з вами». Мені було трохи боляче чути таке. «Що ж, ми таки одружились, – запевнила я, – і не просто розписалися. Ми повінчалися». Так моя мама бажала! А вона мені: «Це неправда. Я не вірю». А потім підійшов містер Арґайл. Він був таким добрим. Порадив мені якнайменше хвилюватись, що все можливе, щоб захистити Джекі, буде зроблено. Запитав, як у мене справи з грошима, й потім надсилав мені регулярне утримання щотижня. І дотримується цього навіть зараз. Джо не подобається, що я це приймаю, та я йому кажу: «Не будь дурним. Вони можуть поділитись, еге ж?» Надіслав мені чек на значну суму як весільний подарунок, коли ми із Джо одружились. І сказав, що дуже радий і має надію, що цей шлюб