Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— А цей світ, у якому ми тепер з тобою, реальний?

— Настільки, наскільки велика твоя віра, — якось ухильно відповіла дівчина.

— Ще скажи мені: я далеко від дому?

— Дуже!

— Наскільки?

— Навіть уявити собі не можеш. Для того, хто знає, що таке простір, час, швидкість — це незбагненно! Так само, як людський мозок не може усвідомити безкінечність. Тобто ми з тобою у світі… у вимірі, де відсутні час, простір, матерія, швидкість, навіть людські слабкості: гнів, заздрість, страх. Ти ж не відчуваєш страху?

— Ні! Я дуже щасливий. Щасливий від того, що зустрівся із тобою. Я так страждав…

Віоланна підійшла до мене. Розвела руки. Але замість обіймів я відчув, як животрепетне сяйво огорнуло мене, обдало неймовірно ніжною теплотою, ностальгійним ароматом весняного дощу і молодого ясмину. Я стрепенувся і простяг руки… Віоланна знову пропливла крізь мене і стала обіч.

— Ти, мабуть, знала, — з гіркотою мовив я.

— Про що?

— Що покинеш мене в тому світі… і дуже скоро. Це я зрозумів трохи пізніше.

— Ти помиляєшся, — заперечила вона. — Я не знала. Я кохала тебе і була дуже щасливою. І теж думала, що це триватиме вічно.

— Але ж ти пам’ятаєш?

— Так, коли сказала, що мені треба додому…

— От бачиш, я теж про це згадав — про твоє прохання повернутися додому.

Якогось дня занедужала моя баба Анна — людина дуже моральна, спрацьована, вистраждана і геть вимучена життям. Вранці почала жалітися на біль у попереку, далі відчула величезний тягар у ногах, а до вечора її повністю підкосило. Лежала нерухомо в ліжку і безугавно зітхала. Моя дорога бабуся Анна прожила стільки, що й сама не могла пригадати, коли достеменно народилася.

— У нас дома крумплі якраз цвіли, — така була її відповідь про ту благодатну годину, коли, за словами її батьків, вона вигулькнула на світ.

Од старості її добряче зсушило, світ набрид, і вона постійно просилася до куми з косою. Проте коли, видно, та невтомна косарка наблизилася і вклала бабу в ліжко, старенька перестрашилася і, ледве перетерпівши ніч, почала благати мене поїхати на Волівеччину до двоюрідної сестри Гафії за лікувальними мазями і зіллям.

Наші старші люди ніколи не довіряли медицині, де один лікар розуміється на правому вухові, а інший лічить тільки ліве. У скрутні хвилини завше йшли за поміччю до знахарок, які зналися на Божій медицині — різних травах і зіллі.

Сестра Гафія, як майже кожна жінка, що народилася і мешкає у наших горах, не тільки відала про силу цілющих трав, а й володіла багатьма іншими таїнами, які не пояснити ні звичайним людським глуздом, ні наукою.

Я не бачив, як Гафія може перетворитись на лісовий кущ, увійти в дерево, пройти крізь стелю, повернути грозові хмари і розчинити їх у небі, зупинити на льоту птаха і посадити собі на плече — про що постійно торочили поміж собою сельчани. Проте я був свідком іншого дива.

З бабою Анною багато літ тому ми приїхали за ліками від екземи. Для їх виготовлення необхідно було старезне коріння водяних лілій. Ми всі троє поїхали на Синевирське озеро — найглибше на Закарпатті. Хоч була рання весна і навколишні гори сиділи ще в білих кожухах, Гафія роздягнулася, склала руки, підняла голову до неба і щось прошепотіла. А далі увійшла у воду — і хвилі зімкнулись над її головою. Минав час — хвилина, друга, третя… Я почав панікувати, а моя баба Анна спостерігала за озером на диво спокійно.

— Бабо, вона втопилася! — верещав я, бігаючи перестрашено берегом.

— Май спокій, — безжурно відповіла баба. — Немає тої води, аби Гафу втопила. Так само і вогню нема, де би вона згоріла.

І направду, хвилин за двадцять Гафія вигулькнула з води, тримаючи обіруч, немов велетенську змію, покручене товстелезне коріння.

Одягнувшись, хильнула з бабою грамів зо двісті самогонки і бадьоро мовила:

— Як не кажи, дорогенька Анно, а світ усюди прекрасний — і над, і під водою.

— Аби лем нас ще чоловіки любили, — й собі додала баба.

— Чоловіки? — перепитала Гафа. — Тогди би нас любили, коли дикі свині будуть іти з лісу співаючи.

Гафа весело зареготала, закрутилася на місці, немов веретено, здійнявши довкола нас потужний вітер. Щось засвистіло, і ми вмить опинилися знову біля хати Гафи, за секунду подолавши десятки кілометрів із Синевира до Волівця.

І ось тепер баба Анна знову просила навідатись до сестри Гафи за поміччю.

Я охоче згодився і запросив із собою у подорож Віоланну. Вона теж зраділа несподіваній мандрівці у гори.

11

На світанку ми сіли на перший потяг і поїхали в гори. Починалася грибна пора, вагони були переповнені міським людом, що ринувся до лісу, і ми примостились у тамбурі. Неподалік Сваляви із-за гір почало визирати сонце. Віоланна стояла біля дверей навпроти мене, і лагідна усмішка не сходила з її по-дитячому здивованого обличчя.

Сонячні промені все яскравіше пробивались крізь скло, протікали крізь розпущене волосся, а далі зсередини осяяли її тендітну поставу. Наразі мною оволоділо дивне відчуття: замість Віоланни я побачив рожево-голубе сяйво у вигляді дівчини. Вона мені щось говорила, але я не чув. Так, я не чув. Я бачив її слова. Вони одне за одним злітали з її вуст і, так само сяючи, кульками здіймалися уверх, повільно кружляли над нами і розцвітали-згасали в пульсуючих сонячних променях. Я дивився на Віоланну, мені було дуже хороше. Мені було так радісно!

— Ти плачеш? — здивовано запитала Віоланна.

— Та ні. Звідки ти взяла? — спохопився я, гамуючи в горлі гарячий клубок.

— Але ж у тебе сльози, — взялася одразу витирати куточки очей.

— Та то, напевне, від сонця. Он як сліпить, — відмахнувся я.

Ми зійшли з поїзда і потрапили в інший світ.

Літо того року в горах видалось настільки засушливим, що жухло все не лише на землі, а й навіть небеса розпалювалися до глибокої безмежної синяви і дзвеніли від спеки, немов кришталеві келихи. На що вже були прудкі і спритні гірські ріки, але й ті геть охляли, заслабли і потихеньку вмирали від спраги, дзюркотячи поміж камінням не водами, а сльозами.

І так тривало аж до свята Головосіки. Напередодні, звечора, небо набубнявіло, а опівночі розродилося… і пішов дощ. Густий, теплий. Він цілу ніч босоніж бігав-гасав по навколишніх горах, долинах, аж доки втомився й упрів. Тепер небо над нами знову сміялося синьо-синьо. І тут ми обоє помітили, як на свіже від нічного дощу