Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

Коли настала мить прощання, нахилився і міцно поцілував її в губи. Вони, на великий подив, були теплими і вологими. Я підвів голову і завмер від побаченого: обличчя Віоланни засвітилося щастям і глибокою ніжністю.

Віоланну поховали на сільському кладовищі. Не минало дня, щоб я після школи не навідувався на могилу. Клав букет осінніх жоржин на надгробок і сідав мовчки поруч на змайстровану власноруч лавицю. Невимовний біль і страждання, що оволоділи мною із дня її смерті, так і не відпускали. Вони закам’яніли, застигли в мені, нестерпно стискали, не даючи ні хвилини просвітку і полегшення.

Я не спав ночами, перестав їсти, змарнів і втратив усякий потяг до життя. Бо коли заглядав у прийдешнє й усвідомлював, що там більше ніколи не буде Віоланни, на мене нападали такий відчай і безпорадність, що хотілося бити головою в землю і, не перестаючи, вити на весь світ.

— Ти виплачся, дитино, добре поплач й одразу стане легше, — жаліла мене баба.

Але жодної сльозини від дня смерті Віоланни у мене так і не зронилось. І це було страшно.

Аж ось одного дня, повертаючись із кладовища, я звично йшов попри Розмарію і з сумом оглядав враз опустілий і опустошений для мене маєток. По схилах гори Ловачки розґаздувалась осінь. Вона була гаряча, барвиста, дзвінка і мелодійно-запальна, як старовинна циганська пісня. Здавалося, сьогодні тут з усіх країв з’їхалися, як на прощу, молдавські цигани й оточили гору різнокольоровими шатрами. А молоді циганки у гаряче-квітчастих сукнях обсіли всі схили гори, повилазили на дерева, розбрелись по виноградниках і, розмахуючи барвистими хустками, заливаються хмільними циганськими романсами. І від цього кожен листок, травинка і кущик — все-все палало, співало, танцювало, заливалось і наливалось веселими багаттями осені.

Минаючи графський маєток, я раптом помітив, що на веранді одиноко висить біле дівоче плаття. Та сама сукня, у яку була вдягнута Віоланна того дня, коли ми вперше зустрілися. Весь будинок, оточений деревами і кущами, був охоплений осінніми загравами. І тепер, у густих променях надвечірнього сонця, біла сукня Віоланни, що тріпотіла на вітрі, здавалася знесиленим білим птахом, що намагається вирватися із всесвітнього полум’я.

Я роззявив рота і завмер. Від несподіванки в мене геть відбило і пам’ять, і глузд. Реальність видалась мені неймовірною: Віоланна повернулася, вона жива! Ось тільки-но вивісила освіжити білу сукню, гаптовану казковими мереживами.

Я навіть не добіг до воріт, а, озираючись, кинувся через живопліт, через зарослі ожини, шипшини і помчав до графського будинку. І перед сходами зупинився. Тверезість прийшла якось раптово: куди, за ким біжу? Я дивився на білу сукню Віоланни. Вона висіла на мотузці й од легкого дихання вітру ледь гойдалася. Наче Віоланна востаннє прощально махала мені своєю білою рукою з далеких-далеких далечин, звідки вже ніколи не повернутись. І тут сталось диво…

Самотнє дівоче платтячко, що, наче крило перебитого птаха, немічно тріпотіло на веранді, водномить підірвало мене. Я сів на східці і, не маючи сил оволодіти собою, розридався. Я плакав довго і безутішно. Здавалося, ніхто у світі не зможе погамувати моїх сліз.

— Слава Богу, що ти плачеш…

Я підвів голову. Наді мною стояла старенька графиня із щасливим обличчям і таким же щасливим ангелом на руках.

— Це дуже добре, що ти плачеш, — мовила якось просвітлено. — Сльози живих завжди змивають гріхи мертвих. Тоді і живим легше, і мертвим скоріше прощення…

— Я теж хочу померти… я піду за нею, — мовив схлипуючи.

— Будь розумним, хлопчику. Тобі ще жити і жити.

— Але тоді порадьте, як воно отак жити?

Графиня підійшла до мене, погладила співчутливо по голові і заспокійливо сказала:

— Віоланна не для цього життя. Віоланна була достойна ліпшого світу. Віоланна уже там… їй дуже добре… мило… Віоланна дуже просить тебе заспокоїтись й утішитись, — графиня глянула на білу сукню. — Якщо суджено, ви обов’язково ще зустрінетесь… а це вже не важливо де… тут… там… А тепер іди, дитино, — взяла за лікоть мене графиня.

Я покірно підвівся і, на превелике здивування, відчув, що мені полегшало.

Не відаю, чи од того, що виплакався, а чи од розрадливих слів графині, — на душі просвітліло, стало набагато легше дихати. Я, покірний і вмиротворений, помалу вийшов із маєтку… Йшов собі додому смиренно, печально-просвітлений і навіть якось одухотворений, наче великий грішник, якому на сповіді щойно відпустили тяжкий гріх. І коли піднявся до свого обійстя, знову глянув униз, на Розмарію, — біле плаття Віоланни з веранди вже зникло.

10

І ось Віоланна тепер стояла переді мною — така ж юна, красива, одухотворена, і мова її пахла теплим дощем і ясмином. Хоча?.. Ні!.. За ці кілька років розлуки вона, здалось мені, трошки подорослішала, набула жіночності, витонченості, стала ще вродливішою і бажанішою.

— Віоланно, це ти? — прошепотів я.

— Хіба ти сумніваєшся? — всміхнулась очима.

— Ти якась… навіть не знаю, що сказати… загадкова.

— Жінка притягує до себе завжди, доки залишається для чоловіка таємницею, — відповіла Віоланна, ступивши крок назустріч.

Не в силах угамувати себе, із розкритими обіймами кинувся до коханої… Але… В моїх руках — порожнеча. Тільки легенький подув ясминового вітру обвіяв мене. Віоланна зникла. Таке враження, ніби я пройшов крізь неї чи вона вітерцем пронеслася повз мої обійми.

— Ти не лякайся, — почув за спиною тихий голос.

Я обернувся — Віоланна стояла на тому місці, звідки кинувся щойно до неї.

На превеликий подив, я зовсім не відчував страху. Навпаки, мною оволоділи умиротворення й цікавість… А ще невимовна радість і щастя від зустрічі з тою, кого так кохав. І не важливо, що зі мною коїться, де я і що може статися через хвилину-дві. Головне — поруч Віоланна! Я чую її голос, її образ переді мною!.. Вона жива! Всевишній змилувався наді мною і оплатив сповна мої безутішні печаль і страждання.

— Ти не лякайся, — повторила Віоланна. — Тут буде багато чого такого, про що ніхто там, у земному житті, навіть не здогадується.

— Але хто ти? Чому я тебе не можу обняти? — розвів безпорадно руками.

— Я та, кого ти знав, — відповіла задумливо дівчина. — Я та ж сама… просто тепер вільна від тягаря… від болю… від плоті… Вона, плоть, приносить найбільше страждання… Вона — не носій життя, а вмістилище пороків і гріхів…

— А хіба життя можливе без плоті?

— Марнотне — ні. А ось вічне — так! Тіло всього-на-всього — тимчасова одежа, приносить багато клопотів і неприємностей.

— Віоланно, скажи, а чому я потрапив сюди?

— Бо ти весь час вірив, що я в ліпших світах і ти