Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

на Каталаунських полях біля містечка Труа у Франції. Того дня саме виповнилася річниця смерті Віоланни. Аттіла цілу ніч перед битвою не зімкнув очей. Видно, біль і туга за єдиним коханням у житті потьмарили його меткий і гострий розум. Він уже не міг миттєво приймати рішення і через це зазнав поразки.

Доля і надалі не була прихильною до нього. І в одному з боїв Аттіла загинув. Ті, хто йшов за ним, бачили, як він самовільно підставив своє серце під ворожий меч. Очевидно, зрозумів: його душа смертельно поранена, і він уже ніколи не здобуде колишніх перемог. Щоб не зазнати остаточної поразки, вирішив загинути в бою, як і належить великому воїну.

Віоланна втомилась від розповіді. Низки поту вкрили її чоло, губи якось здрібніли і видовжилися. Вона несміливо простягнула руку і поклала в мою долоню.

— Як ти думаєш, я одужаю? — запитала раптом несміливо.

— Звичайна операція на апендицит… — намагався її заспокоїти. — Таких щодня роблять тисячі, і всі стають на ноги.

— Ти не здогадуєшся, про що я, — тихо зітхнула Віоланна. — Не знаю, був то сон, а чи насправді… Вночі до мене прийшли нянько і мамка. Вони були як живі. Виділа їх так, як тепер тебе. Дуже засмучені, цілу ніч молились коло моєї голови. Потім почали кликати мене з собою. Але зайшов лікар, і нянько з мамкою зникли… ні, не зникли, а вийшли. Пройшли спокійно біля лікаря, а він їх навіть не побачив. І в мене тепер таке враження, що мамка з няньком весь час стоять за дверима і чекають на мене…

— Звичайно, це був сон, — заспокоїв я. — А по-друге, люди кажуть, що після операції від наркозу в багатьох починаються різні видіння. Ось так, Віоланно моя… Віоланно…

— Як ти гарно вимовив моє ім’я, — аж стрепенулася дівчина. — Я ще ніколи не чула, щоби хтось так… ні, не вимовив, а проспівав моє ім’я.

— Я просто повторив твої слова — як Аттіла тужив за своєю Віоланною.

— Ні, неправда. Навіть коли дуже кохав, він не міг так красиво промовити дівоче ім’я.

— Дякую, що так відчула.

Віоланна потягнула мою руку до себе і обхопила обома долонями.

— Знаєш… я… я… дуже вдячна Господові, що ми зустрілись. Я з нетерпінням чекала кожного ранку, а коли ти приходив, дякувала йому, що живу на цьому світі. Коли б не ти, ніколи б не знала, що є ясминовий дощ. І нині, і завтра, і завжди моє життя буде пахнути ясминовим дощем…

Віоланна заплющила очі, я побачив, як затремтіли її повіки:

— Ти пам’ятаєш нашу поїздку в гори… до твоєї тітки? — запитала тихо.

— Хіба таке можна забути?

— Пригадуєш, я тобі говорила про дім, про моє бажання повернутися до істинного дому?

— Чесно кажучи, я й досі так і не зрозумів, про що йшлося. Ти багато тоді говорила якимись загадками.

— Це вже прийшов той час. Час повертатися, — мовила спокійно Віоланна. — Просто я не знала, що все станеться так раптово. І так боляче…

У цей момент зайшов лікар із медсестрами і сказав:

— Ну що, легіню, повечіркував, а тепер дай дівчині спочити. Нам треба її оглянути.

Я неохоче підвівся і відчув, як Віоланна міцно тримає мою руку, боячись її відпустити. Дивилась страдницькими очима, наче шукала в мені порятунку. Ніби передчувала, що варто відпустити мою руку, як холодні глибини поглинуть її.

— Правда, я піду, — сказав із жалем. — Але завтра чекай.

— Ти подивися, чи не стоять там… Там за дверима, — тихо попросила Віоланна навздогін.

У коридорі справді стояли двоє — жінки в білих халатах. Тримаючи у руках кіпу журналів, старша питала в молодшої:

— Як ви думаєте, вона справді настільки тяжка?

— Дуже, — відповіла молода. — Її запізно привезли. Коли почали операцію, — молода щось шепнула старшій і вже вголос додала: — А від цього пішло зараження крові.

— Бідна сирота…

У мені все потерпло. Про кого вони говорять? Ні, такого не може бути… це не про Віоланну. Хіба мало людей лежить тепер у цій лікарні?

Я хутко йшов коридорами. Від запахів ліків, які в цю мить особливо гостро відчув, почало нудити. І я наддав ходи. При цьому весь час здавалося — за мною так само швидко йде хтось невидимий. За моїми слідами йшла Смерть. Вона була зовсім молодою, в білому халаті і нестерпно-нестерпно пахла йодом, хлоркою і брудними бинтами.

9

Віоланну ховали через два дні. На поминальну відправу зібралося зо два десятки людей — кілька наших сельчан і жменька однокласників. Я стояв біля узголів’я Віоланни і все ще не міг повірити в її смерть.

Оглушений, одерев’янілий, ніяк не міг відійти від того, що сталося.

Світ непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності, який розчинився переді мною після зустрічі з Віоланною, світ, у якому було так багато бентежних сподівань і далекосяжних мрій, раптово зімкнувся наді мною мертвою хвилею, щільно обхопив з усіх боків, невимовною тугою і щемом засів і скам’янів у грудях. Від того я не міг ані дихати, ані говорити. Мені було весь час нестерпно боляче, боляче, боляче — і більше нічого. І найстрашніше — від того болю не міг навіть заплакати, не міг зронити сльози.

— Молитва дається Богом, щоб людина могла знайти в собі духовні сили зустріти і пережити трагічні обставини, які вона не може змінити. І чим сильніше проникатиме молитва в наше серце, тим мужнішими і нескоренішими станемо перед фатальністю долі, — тихо говорив у проповіді, заплющивши очі, старенький священик.

«Боже великий, дай мені сили заплакати, — молив над труною я, — дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не можу змінити. І дай сили заплакати».

Величезний тягар розривав груди, а сліз не було. І полегшення теж.

Віоланна лежала у труні у весільному вбранні. Як мені пояснили, вона стане нареченою Христа. Хвороба і муки не торкнулися її обличчя. Віоланна й у своїй смерті залишилася красивою. Тільки втома, що настає після пережитих труднощів, ледь помітними колами лягла під очима. У виразі її обличчя застигло якесь незрозуміле чи то запитання, чи то щире здивування. Здавалось, Віоланну вже зустріла та давня княжна Віоланна. Взяла її за руку і веде за собою углиб придунайських долин. І йдуть обидві щасливі Віоланни незайманими травами, йдуть за польотами птахів, ідуть крізь барвисті осінні дощі. Ідуть туди, де сумно-сумно течуть води старенького Дунаю і видніються ворота в ліпші світи… І, бачилося, на обличчі Віоланни застигло те запитання і щире здивування — куди, в які світи мене