Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

Вона, обережна і мудра осінь, спершу поселилася у пишний шипшиновий кущ, що викохався біля станційної будки, і своїми лагідними кольоровими очима обдивлялася навкруги. Після нічного дощу навколишні гори парували, як пишнотілі молоді горянки після гарячої купелі, обпалюючи все навколо своїм здоровим духом. І від того юна осінь аж трошки прихмеліла. Цей солодкий хміль відчули навіть молоді коні, що підійшли до гірського потоку напитися. Вони ніжно і закохано пригорнулись одне до одного.

Віоланна здивованими очима спостерігала за цією ідилією, підійшла до позолоченого шипшинового куща, під яким, немов перепілка, сховалася осінь, і весело запитала:

— А ця станція має якесь ім’я?

— Не знаю. Думаю, що ні. Станція як станція.

— А давай ми охрестимо її!

— Як?

— Назвемо її станцією Осені.

— Годиться.

— Правда, як гарно. У нас там, біля Ловачки, ще літо… Отже, ми сіли у поїзд на станції Літо, а зійшли на станції Осінь.

Від сказаного Віоланні стало дуже весело, вона розвела руками, намагаючись обійняти шипшиновий кущ разом із осінню.

— Трохи подуріли, а тепер гайда — пішли, — мовив я, закидаючи за плече торбу.

Нас чекала нелегка і неблизька дорога. Село, звідки родом моя бабка Анна, де тепер мешкала її двоюрідна сестра Гафа, розгніздилося далеко в горах — аж під боком Польщі. І нам, аби добратися до нього, треба подолати від станції добрих два десятки кілометрів.

Тільки-но почали спускатися до лісового потоку, як осінь випурхнула з-під шипшинового куща і побігла услід за нами, а далі, випередивши нас, зупинилася на бережку під трьома берізками. Од несподіванки закохані коні сахнулися. А далі, оговтавшись, побрели собі, любенько перешіптуючись, по пасовиську і неспіхом визбирували із трави соковите проміння, що лилося щедро з небес.

Осінь тим часом тихо стояла під берізками і з наївністю простодушної селянки зацікавлено-пильно спостерігала, як ми з Віоланною босоніж переходимо через потік. Далі осінь почала і собі перепитувати у дерев, де ж і їй знайти брід, щоб, не замочивши ноги, перейти воду.

Але, не замочивши ноги, ніколи броду не перейти.

І мусила ця молода, але вже хитра осінь переходити через потік, як і ми — босоніж. Закачавши подоли барвистої одежі, вона стрибала з каменя на камінь, гублячи, немов золоті дукати, кольорове листя — як плату за свою велику цікавість до нас.

Десь посеред шляху почулися дзвони. І невдовзі ми побачили стару дерев’яну церкву, що здіймалася на узгірку посеред невеличкого села у долині. Видно, зранку тут відбулося богослужіння, бо люди жменьками розходилися по домівках.

— Давай навідаємось до церкви, — попросила Віоланна, — я ще ніколи не бачила такого старенького храму.

Ми звернули з дороги, піднялися на пагорб і зупинились перед храмом.

— Боже, яка вона добродушна, пречиста й одухотворена, — прошепотіла Віоланна.

— Хто?

— Ця церковка. Вона, як старенька вдовиця, що втратила все і всіх, крім великої віри, що тримає її на цій землі.

Божа служба вже закінчилася, люди порозходилися, двері теж зачинили.

— Давай помолимося удвох, — запропонувала Віоланна.

І тут таки опустилась на коліна перед таким, як і церквиця, давнім, потрісканим дерев’яним хрестом, що стояв обіч входу в храм. Я став поруч неї і перехрестився. Віоланна склала перед собою долоні, заплющила очі, підвела догори одухотворене обличчя і почала пристрасно шепотіти молитву.

— Коли людина молиться, Господь гріє руки біля її серця, — почувся за спиною вмиротворений голос.

Я повернув голову — біля входу у храм стояв чоловік у довгій чорній сутані. Він був зовсім молодим, високим, струнким, коли не сказати — юним і дуже красивим. Золотисте волосся стікало до пліч, голубі очі і неймовірно вродливе обличчя з тонкими аристократичними рисами робили його схожим на ангела.

Почувши голос незнайомця, Віоланна здригнулася, проте не повернула голови. Продовжувала і далі стояти на колінах, сполохано зиркаючи в мій бік.

— Ви вірите? — запитав молодий чоловік.

— Що ви маєте на увазі? — відповів тим же тоном я, підводячись назустріч.

— Ну, ви вірите в того, кому молитеся?

— А ви хто — священнослужитель?

— Так… звичайно… я служу, — відповів ухильно незнайомець.

— І що — ви правите тут, у цій церкві?

— Так… правлю… проте моя парафія не тільки тут, вона значно більша, — знову оминув пряму відповідь співрозмовник.

Віоланна тим часом підвелася, підійшла зовсім близько до хреста, наче шукаючи біля нього захисту, і з трепетом незмигно дивилася на прибульця.

— Так ви вірите? — перепитав чоловік.

— Звичайно, — відповів я. — Нас цьому вчили з дитинства. Наші батьки завжди вірили.

— Це дуже похвально, — приязно відповів незнайомець.

— Що похвально?

— Те, що ви молитесь. Бо молитва — це голос віри.

— А віра? — несподівано запитала Віоланна.

— Сутність віри у тому, що ми віримо в те, чого не бачимо. А нагородою за віру буде можливість побачити те, у що ми віримо, — так, здається, сказано. І це істинно!.. — відповів чоловік, схожий на ангела. — Хіба не так?

— Так… Віра надає людському життю той смисл, який не знищується смертю, — це теж мудрими сказано, — мовила якось обережно Віоланна, весь час шукаючи очима захистку в мене.

— Приємно це чути від такого юного і чарівного створіння, — вклонився галантно незнайомець.

Тривога і збентеженість Віоланни раптом почали передаватися мені, і я відчув неспогадано й у собі нервову збудженість.

— Дякуємо красно за приємну бесіду, але ми підемо, — сказав я, беручи Віоланну за руку.

— А куди путь тримаєте? — поцікавився чоловік.

— Ми в гості. Тут недалеко наша тітка живе, — кивнув я у бік гір.

— Даруйте за нескромність. Ви закохані? — раптом запитав незнайомець.

Віоланна зашарілася, спалахнула, її обличчя запашіло. Я опустив голову і зніяковіло усміхнувся.

— Ви такі чарівно-дивні, — ніжно мовив чоловік. — Ви могли б стати чудовою парою. Народжені від любові облагороджують любов’ю світ.

Я крадькома глянув на Віоланну. Вона міцно стиснула мою долоню і спідлоба якось приречено дивилась на дивного незнайомця.

— Якщо не маєте спротиву, я би хотів вас благословити, — сказав чоловік.

Тут же підійшов до нас, підняв долоні — правицю поклав на мою голову, а ліву руку — на чоло Віоланни. Я відчув дивовижне тепло, яке заструменіло з його долоні, а далі в очах майнуло сяйво, схоже на спалах першого молодого снігу. І тиша… Я глибоко дихнув, а коли розплющив очі, навколо було порожньо — чоловік, схожий на молодого ангела, як раптово з’явився, так само притьмом зник. Ми з Віоланною ошелешено дивилися одне на одного, наче щойно вперше зустрілись.

— Хто ж то був? — запитав я.

— Не знаю, — знічено стенула плечима Віоланна, — але… мені здається… — і тут же умовкла.

— Говори,