Галя Аккерман - Безсмертний полк. Священна війна Путіна

похмурий період. Невдоволені тим, що раптом опинилися в злиднях, вони з гіркотою відчували, що впродовж трьох або чотирьох поколінь жили в брехні та служили їй, ба навіть породжували її. Тож чи слід дивуватися хвилі самогубств, яка настала після цього краху? «Я був солдат, я вбив багато людей. Я вбивав, бо вірив, що чиню так в ім’я майбутнього. Я ніколи не думав, що мені доведеться коли-небудь захищати минуле. Я прикриваю його своїм старим серцем». Цю записку, яку лишив один старий чоловік перед тим, як накласти на себе руки, 1993 року процитувала Світлана Алексієвич у своїй книжці «Зачаровані смертю»[35].

Передумови путінізму

У глобальному вимірі єльцинське десятиріччя становило унікальний відступ у російській історії. Цей період, для якого стали характерні свобода преси та зборів, нарешті вільне та інтенсивне політичне життя, був позначений ще й буянням злочинності, тяжкою бідністю і нечесною приватизацією цілих галузей промисловості дуже обмеженою сукупністю людей, наближених до першого кола влади (саме так і постали олігархи). Саме тієї пори виникають провісники повороту, який здійснила Росія під проводом Володимира Путіна.

Перша ознака з’явилася під час тяжкої конституційної кризи, яка сталася у вересні-жовтні 1993 року. Ми знаємо, чим скінчився протест тодішнього парламенту, російського Верховного Совєта, проти свого розпуску та конституційної реформи, яку запроваджував Єльцин. Унаслідок атаки танків і артилерії на бунтівний парламент загинуло близько 150 осіб, кілька сотень зазнали поранень. Нова конституція, ухвалена через два місяці на референдумі, надала президентові широких повноважень: голова держави зосередив у своїх руках усю повноту виконавчої влади, а водночас мав широкі законодавчі повноваження. Але ж той Верховний Совєт, дарма що здебільшого складався з депутатів-комуністів, був обраний 1990 року в результаті всенародного голосування. Хоча мотиви Єльцина були похвальні (покласти край комуністичній системі), він фактично використав силу проти легітимно обраного органу замість вести переговори й шукати компромісу. Правду кажучи, навіть нову конституцію, ухвалену після вимушеного розпуску парламенту, насправді підтримала лише меншість виборців: зі 106 млн виборців лише 33 млн були прихильні до неї. 23 млн виборців проголосували проти, а 50 млн не ходили голосувати. Отже, перший крок до автократії ступили менше ніж через два роки після створення постсовєтської російської держави.

Про історію годі говорити в умовному способі, але цілком могло б бути, що компроміс із парламентом дав би змогу провести приватизацію більш розважливим і поміркованим способом. Національні багатства можна було б розподілити серед значної частини населення, перетворивши його завдяки цьому в середній клас — природну опору всякого демократичного режиму.

Другий широкий крок до недемократичного режиму ступили 1994 року, коли почалася інтервенція, спершу прихована, потім відверта, російських військ у Чечню, що кілька років тому односторонньо заявила про свою незалежність. Перша чеченська війна тривала два роки і забрала життя 14 000 російських військових і приблизно 100 000 чеченців (бійців і цивільного населення). Частина опозиції — її головною політичною силою була партія «Демократичний вибір Росії», якою керував Єгор Гайдар — вимагала припинення цієї колоніальної війни, проте Єльцин дотримувався поради тих, хто вважав за неможливе зректися «російської території», загарбаної в XIX ст. після війни, яка тривала десятиріччями (1817–1864). Значна частина ЗМІ стала на бік опозиції і гостро критикувала звірства, які коїли російські військові щодо цивільного чеченського населення, але й не намагалася применшити жорстокі дії прихильників незалежності. Чи могла російська влада «відпустити» Чечню, не спровокувавши ефект доміно в Російській Федерації? Ніхто ніколи не знатиме цього. Факт полягає в тому, що Єльцин провадив криваву війну проти російських громадян замість спробувати знайти компроміс, надавши Чечні високий ступінь автономії. Насправді перемир’я, зрештою укладене в серпні 1996 року, проте без визначення остаточного статусу Чечні, дало змогу Путіну взятися до нового завоювання, коли він прийшов до влади.

Третій широкий крок до недемократичного режиму ступили 1996 року з активною допомогою олігархів. За кілька місяців до президентських виборів Єльцин не мав підтримки серед населення. Рівень його популярності коливався на рівні 3–4%, і він не бажав виставляти свою кандидатуру. Але для тих, хто щойно придбав величезні підприємства завдяки приватизації, проведеної без конкуренції та за сміховинні гроші, було життєво важливим, щоб президент лишався на місці. Адже хтозна? Новий уряд міг би поставити під сумнів ці набуті нечесним шляхом статки.

Тоді сім великих банкірів та промисловців сформували групу підтримки Єльцина і вдалися до широкого використання нових «політичних технологій»[36], імпортованих зі США, щоб надати Єльцину образ президента — захисника демократії та інтересів простих громадян. Оскільки завдання було майже неможливим, spin doctors, найняті людьми, наближеними до президента, з допомогою олігархів стали радше дияволізувати комуніста Геннадія Зюганова, головного конкурента Єльцина. В цей проект укинули значні кошти. Протягом кількох місяців група талановитих журналістів публікувала щотижневу газету «Не дай Бог!» тиражем 10 млн примірників, яка мала лише дискредитувати комуністів. На шпальтах цієї газети пояснювали, що їхня перемога означатиме кривавий терор, чистки сталінського типу, громадянську війну і голод. Пригадую, в одному випуску опублікували фото Бриджіт Бардо з трохи схвильованим виразом обличчя і написом: «Я молю Бога, щоб Росія не потрапила в руки комуністів!» В інтерв’ю, ілюстрованому цим фото, актриса стверджувала, що, на її думку, «комунізм був набагато небезпечнішим за нацизм». Паралельно олігархи, що диктували свої погляди великим національним телеканалам, обмежили доступ представникам опозиції. Саме внаслідок цієї почасти брехливої кампанії (обрання Зюганова безперечно уповільнило б темп реформ і зменшило б деякі надуживання, але аж ніяк не скінчилося б повторенням сталінських жахіть!) Єльцина переобрали на другий термін. Згодом ці методи комунікації дали змогу олігарху Борису Березовському, що контролював ОРТ, один із найважливіших російських телеканалів, висловити такий жарт: «Дайте мені телеканал, і за півроку я зроблю так, що президентом Росії оберуть мавпу!»

Незважаючи на антикомуністичну пропаганду, популярність Геннадія Зюганова і Комуністичної партії дала їм змогу мати представництво в Думі. В першій Думі (1994–1995 рр.), обраній після змушеного і насильного розпуску Верховного Совєта, були представлені дев’ять партій, а також блок незалежних депутатів, тож проурядові й антиурядові сили були загалом урівноважені — достатньою мірою, щоб комуністична група не змогла організувати усунення президента від влади. Друга Дума (1996–1999 рр.) ще більше схилилася в бік антилібералізму. Комуністи, маючи там 139 депутатів із загального числа 450, становили найчисленнішу групу. Поєднавшись із націоналістами Володимира Жириновського (49 депутатів) і групою аграріїв (35 депутатів), вони чинили вагомий вплив на майже постійну конфронтацію з урядом і ліберальними групами, прихильними до ринкової економіки.

Друга половина 1990-х років була позначена масовими страйками й численними маніфестаціями, які — з підтримкою Комуністичної