Мар'яна Доля - Впізнай мене, Мар'яна Доля

15. Пошуки

Мій перший робочий день у будинку Зотова почався з того, що ми поснідали разом зі Стасом, він пішов на роботу, а я — на зупинку маршрутки. У будній день о дев’ятій ранку в передмістя ніхто не їхав. Час пік був уранці, коли всі поспішали на роботу та до навчальних закладів. І буде увечері, з поверненням усіх їх. А зараз у салоні, крім мене, сиділа якась бабуся, яка рано-вранці вирушила на базар, а це вже верталася. Вона дивилась на мене трохи з підозрою, а потім, коли маршрутка проїхала майже всі зупинки, крім кінцевої,  підсіла до мене і спитала:

— А ви до кого їдете? 

— До Юрія Зотова, — відповіла я. — Я їхня нова хатня робітниця. 

Вона мовчки дивилася на мене, схоже щось зважувала в голові. А потім сказала:

— Ця його співмешканка… Неприємна особа. 

Я знизала плечима. Вирішила не обговорювати Магду, бо раптом мене таким чином перевіряють на вміння тримати язика за зубами. 

Але може мовчання, здається, посприяло ще більшій балакучості пенсіонерки. 

— Не здивуюся, якщо розкриється те, що вони вдвох убили дружину Юрія, — сказала вона, підтискаючи губи. 

— Мені сказали, що вона пішла від чоловіка, — зауважила я. 

— Наступного дня після її зникнення він викликав робітників, щоб залити гараж бетоном. Мабуть, десь там, під землею, і знаходиться її тіло…

— А ви не зверталися в поліцію? — запитала я. 

— Щоб мене теж закопали? Та боронь боже! — вона глянула на мене колючим поглядом. — А якщо наскаржишся на мене своїм господарям, я на тебе порчу наведу. Так я знай. Я вмію. В мене бабуся знахаркою була. 

“Та в неї, певно, старечий маразм, — вирішила я. — Але таких людей краще не сердити…”

— Я не наскаржуся, — відповіла коротко. 

— Добре. Будь обережна. Кажуть, бездомних тварин, які спробували смак людської плоті, присипляють. 

Саме на цих її словах автобус під’їхав до зупинки. 

— Дякую, — сказала я. А що мені було ще сказати? 

***

На порозі будинку мене зустріла Магда. 

— О, добре, що ти вчасно, Ніко, — сказала вона.  — Мене запросили на обід подруги, тому я зараз швиденько покажу тобі, де тут що знаходиться, а потім ти вже сама розберешся. Сподіваюся на твою порядність…

— Постараюся вас не розчарувати, — ввічливо сказала я. 

— Ну супер, тоді я збираюся. Ще покупатися треба. А ти поки зроби мені кави. 

— Добре…

Кухня була тією самою, з мого сну. І кавоварка та ж сама. Більше того, я знала, що з нею робити. Руки механічно натискали на потрібні кнопки, немов діяли самі собою. 

“Я хочу згадати”, — сказала я собі. 

Коли ж Магда поїхала, я почала ходити по будинку я роздивлятися різні дрібнички та затишні місця, де можна було б знайти щось, що б пролило світло на моє минуле. 

Але ніде нічого не було, жодних слідів мого перебування тут. 

Найдовше я затрималася у спальні господарів. Тут нещодавно був зроблений ремонт, я навіть трохи здивувалася, чому все нове і гарне лише в одній кімнаті, а в решті будинку і меблі старіші, і немає якихось дрібничок, що робили б цей дім індивідуальним, не схожим на інші…

Я зазирнула в підвал, нічого не знайшла, окрім якихось інструментів та консервації. Судячи з саморобних етикеток, банки закатували цим літом. 

Мабуть, це робила дружина Юрія… Де ж вона могла подітися? 

Після підвалу та всіх жилих кімнат мої пошуки так і не увінчалися успіхом. 

Залишалося ще горище, але я чомусь відтягувала візит туди. Я думала, що якщо нічого не знайдеться і там, мені потрібно змиритися і все забути. Ну, або поговорити з Зотовим начистоту, , але я розуміла, що це не найкращий вихід. 

Тому я, про всяк випадок замкнувши вхідні двері, щоб ніхто мене не потривожив, піднялася дерев’яними сходами до горища. Я навіть не підозрювала, що побачу там саме це…

Дякую всім хто уважно стежить за подіями цієї книги. Продовження завтра - як завжди, о 23.00. Додавайте книгу в бібліотеку і підписуйтесь на авторку, щоб не пропустити розв'язку) 
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍