Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

4. «Свої справи».

 Я зітхнула з деяким полегшенням і водночас хвилюванням. Мені здавалося, що в присутності його матері почуватимуся скуто. 

- О, мої хороші, - промовила мама Міна, заходячи в кухню з великим паперовим пакетом у руках, - ви вже почали накривати на стіл. 

 Вона усміхнулася, окинувши уважним поглядом мене і Джи Міна, немов оцінювала ситуацію і намагалася вгадати, що сталося, поки її не було. 

- Міне, займіться своїми справами в кімнаті, - продовжувала посміхатися вона. - Я поки що чай заварю. 

 Я крадькома поглянула на Джи Міна. 

- Ходімо, - промовив він, киваючи мені злегка головою в бік виходу. 

 Я ввічливо легко вклонилася мамі Міна, кивнувши головою, та вийшла з кухні. Повертатися в його кімнату було хвилююче до тремтіння десь у середині. А ще я не знала, якими «своїми справами» ми будемо там займатися.  Я забула, навіщо взагалі прийшла до Міна додому. 

- Ну? - промовив Джи Мін, сівши на ліжко й уважно дивлячись на мене. - Давай. 

 Я розгубилася, покосилася на щільно зачинені двері. 

 Мін двері за нами зачинив.  Хіба не повинні вони бути трохи прочиненими? Ну... щоб мама не хвилювалася про те, чим ми тут займаємося... Хоча, це ж не моя кімната і на кухні не моя мама. 

- Що давати? - не зрозуміла. 

 Джи Мін усміхнувся і поплескав по поверхні ліжка поруч із собою, запрошуючи мене сісти. 

 Та годі. Мені сісти поруч із ним на ліжко? 

- Ти хотіла показати мені, що я пропустив зі шкільної програми. 

 А, так! Конспекти. 

 Я озирнулася в пошуках свого рюкзака. Знайшла. 

- Власне кажучи, ти не надто багато пропустив, - затараторила, виймаючи з рюкзака зошити та деякі підручники. 

 Я сіла на ліжко і почала складати їх між мною і Міном. Я щось ще говорила, вводячи його в курс справи, а коли підняла на хлопця очі, зрозуміла, що моя розповідь його зовсім не цікавить. Він розглядав мене.  

- Наступного тижня... - мій запал закінчився, і я якось знітилася, - ми будемо писати лабораторну роботу. Клас розділили на групи. 

 Я замовкла. Для кого все це кажу? 

- Ми в різних групах? - запитав Мін несподівано. 

- А?  

- Ми в різних групах, - повторив він. 

- Так, - відповіла, згадуючи, як засмутилася тоді. 

 Як мені могло так пощастити? Я навіть не сподівалася. 

- І ти засмутилася. 

 Я схаменулася і підозріло глянула на Джи Міна. 

- Не одна я, - промовила і прикусила язика, бо хотіла збрехати, але чомусь вимовила саме це. 

 Мін усміхнувся. 

- Ти найкращий за успішністю в класі. Звісно, кожен хотів потрапити з тобою в одну групу. 

 Цілком правдоподібне виправдання і пояснення. Але лукава усмішка не сходить із його губ. Не повірив? Але частково це ж правда. 

- Ну гаразд, - промовив він, беручи до рук перший-ліпший зошит. - Що там далі? 

 Я підбадьорилася і, визначивши, що за зошит він узяв, коротко пояснила, що ми проходили з цього предмета. Тепер Мін із більшим інтересом слухав і не весь час витріщався на мене. Він гортав мій зошит. 

- У тебе гарний почерк, - промовив хлопець невпопад. 

 Я знову замовкла. 

- Спасибі, - промовила, витримавши маленьку паузу, не знаючи, чи продовжувати мені далі. 

- Вибач, - вимовив Мін, глянувши на мене, - я перебив тебе. 

 Я усміхнулася одними губами, розмірковуючи над тим, чи ображатися на нього, чи ні. Він усміхнувся, і я зрозуміла, що ні. Як я можу на нього ображатися?  Його усмішка пом'якшить будь-яке серце і розтопить лід.  

 Коли слова закінчилися, і я начебто розповіла про все, про що можна було, замовкла, не знаючи, що говорити далі. 

- Це все? - запитав Мін. 

- Усе. 

- Я пропустив справді не так уже й багато. Не переживай за мене. 

- Добре, - промовила, почуваючись так, немов він казав, що я даремно прийшла.  

- Дякую, що подумала про мене. 

 Мін затримав на мені довгий погляд. 

- Будь ласка, - відгукнулася, відчуваючи, що почервоніла при цьому. 

 Я опустила погляд і почала збирати в рюкзак зошити та підручники. 

- Ось, я записала тут, що було задано. А це - зробила копії з конспектів. 

 Простягнула Джи Міну списаний зошит і копії. Власне, я могла майже нічого й не говорити, а одразу віддати йому їх. Мін забрав аркуші, не дивлячись на них. 

 Оскільки місце між нами тепер було вільне, Мін несподівано присунувся до мене ближче. Мене кинуло в жар. Усілякі думки полізли в голову.  

 Адже він не зробить нічого поганого? Навіщо сів ближче до мене? Що робити? Я ніколи ні з ким не зустрічалася. Що, якщо він захоче мене поцілувати? Я не вмію цілуватися.  Я не знаю, що робити.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍