Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

 Мін знову підійшов до мене. Я хотіла зрушити з місця, розуміючи, що напевно знову встала не там, де треба, і заважаю йому, але Мін поклав руку на стільницю, не давши мені відійти вбік. Сердечко схвильовано підстрибнуло і заколотилося прискорено. Спробувала було зрушити в інший бік. Мін потягнувся іншою рукою до навісної шафки, немов навмисне не помічаючи мого збентеження. Він дістав білосніжну чашку і, дивлячись на мене, віддав її мені. 

- Думаю, для тебе можна зробити виняток, - говорив Джи Мін, продовжуючи діставати чашки з шафки. 

 Другу чашку Мін поставив у першу чашку, яку я міцно тримала обома руками, і потягнувся за третьою. Він злегка кивнув головою в бік столу, прибравши руку зі стільниці, звільняючи для мене прохід. Я зрозуміла, що Джи Мін від мене хотів і, можливо, навіть занадто поспішно кинулася до столу. Але не встигла я поставити першу чашку на серветку, Джи Мін абсолютно безшумно опинився за моєю спиною, підставляючи під чашку блюдце. Я злякалася і здригнулася від несподіванки. Рука з чашкою зависла в повітрі, іншу чашку я мало не впустила.  

- Став, - м'яко промовив Мін над моїм вухом.  

 Дзвяк - чашка незграбно зустрілася з блюдцем. Усередині все стиснулося. Не вистачало ще побити посуд.  Але навіщо лякати?  Я й так почуваюся, немов не у своїй тарілці. А Мін ніби випробовує мене, навмисне створюючи незручні ситуації. 

- Не хвилюйся, - запевнив Джи Мін, просуваючись далі вздовж столу і розставляючи блюдця, - це всього лише посуд.   

 Я зітхнула і проводила його поглядом.  

 Нумо, Джи Йон, розбий ще в цьому будинку посуд.  

- Я буду акуратнішою, якщо ти не з’являтимешся так безшумно і раптово за спиною. 

- Вибач, якщо налякав. Я не спеціально. Чесно. Я забув, що людям це не подобається.  

 Мін виглядав якимось навіть розгубленим. Він справді шкодував.  

- Усе гаразд, - промовила я, усміхнувшись. 

 А сама подумала, що переляк мій зовсім не супроводжувався неприємними почуттями. Мабуть, це було занадто хвилююче.  

 Мін глянув на мене. Чомусь мені здалося в той момент, що зрозумів, про що я думаю. Можливо, це було написано в мене на обличчі. Занадто очевидно. Губи Міна торкнулася легка усмішка, і я перевела погляд на другу чашку, яку досі тримала в руках.  Поставивши її на стіл, боковим зором спостерігала за тим, що робить Мін. Він дістав із шафи заварник. 

- Але ж ти злякалася. Постараюся так більше не робити. Тебе я буду сповіщати про своє наближення. Ти завжди будеш знати, що я поруч.  

 Його слова мимоволі викликали усмішку. Вони були про майбутнє, про наше спільне майбутнє. І він буде поруч? 

- Сподіваюся, - проронила, ховаючи свою задоволену усмішку. - Тому що, якщо ти ще раз викинеш такий номер, у мене серце зупиниться.  

- Я завжди зможу змусити його знову битися. 

 Це було несподівано і приємно. Його слова справді змушували серце битися частіше. Він просто грає зі мною, чи я можу йому подобатися? 

- Сподіваюся не так, що мені за це потім буде соромно, - подумала я.  

- За що тобі може бути соромно?  

 Я сказала це вголос?  

 Здивовано глянула на Джи Міна. 

 Сказала. 

- А... не звертай увагу. Ні за що. Чайник... закипів. 

 Мін озирнувся, переключивши свою увагу на нього. Вода в чайнику справді закипіла. З носика стрімко виривався потік пари. Чайник запихтів, а я полегшено видихнула, сподіваючись, що питання про те, за що мені може бути соромно, закрито. 

 Мін підійшов до плити і вимкнув газ. Чайник заспокоївся. Мін обернувся до мене обличчям. Я зрозуміла, що зараз буде щось питати, але... він глянув на дверний отвір із кухні, немов щось побачив там, на порозі, або очікував щось побачити. Я навіть озирнулася, але нікого й нічого дивного й нового не побачила. А за мить у передпокої почувся звук дверей, що відчинялися. Мама Міна повернулася. Я навіть здивувалася трохи. Як він здогадався, що зараз мама зайде в будинок? Або почув, що вона йде. Я нічого не чула. Чи це просто збіг?