Ренсом Ріггз - Карта днів

— На мені джинси! — гукнув я у відповідь чисту правду, але я і так почувався щасливим, просто спостерігаючи за ними: була в цьому якась особлива насолода — просто дивитися, як мої друзі веселяться. І я вже відчував, як цей процес споглядання поступово топить у мені той лід, котрий нашарувався на моєму уявленні про рідний дім. І захотілось мені, щоб у них теж був такий же дім, колись, коли вони захочуть, — такий же невигадливий затишок, — і, ймовірно, спосіб для цього вже існував.

Щойно я нарешті остаточно вирішив, як мені вчинити з батьками. Це було настільки просто, що я не знаю, чому не подумав про це раніше. Мені не треба було винаходити якусь залізобетонну брехню. Мені не потрібна була якась майстерно створена сенсація для першої шпальти газети. Сенсацію могли спростувати, а брехню — розкрити. А якщо й ні, то нам довелось би довіку ходити коло моїх батьків навшпиньки, у постійному напруженні через те, що вони б могли побачити дещо дивне, химерне та розбити наш невигадливий затишок на шматки. Навіть більше, ідея хтозна-скільки приховувати від них те, ким я був насправді, здавалася виснажливою, а особливо тепер, коли лоб у лоб зіткнулися два мої життя, звичайне та незвичайне. А найголовніше те, що мої батьки були непогані люди. Вони жодним чином не ображали мене і не зневажали. Просто вони не зрозуміли мене, і я вважав, що вони заслуговують на ще один шанс виправити це.

Отже, я вирішив, що розповім їм правду. І якщо я робитиму це поступово та достатньо обережно, то, можливо, вона не стане для них надто травматичною. От якби познайомити їх із моїми друзями за спокійних обставин, по одному, а про їхні особливості розповісти тільки після того, як мої батьки вже трохи звикнуть до них, то, можливо, це спрацює. А чому ні? Мій тато був як батьком, так і сином дивного. Якщо якийсь звичайний і міг мене зрозуміти, то це був він. А якби моя мама «заводилась повільно» в цьому плані, то мій тато «взяв би її на буксир».

І, можливо, тоді — нарешті — вони мені повірять та приймуть мене такого, як є. І, можливо, тоді ми відчуємо себе справжньою сім’єю.

Я почувався трохи знервовано, збираючись викласти це, тому підійшов до пані Сапсан, коли поблизу більше не було нікого. Більшість моїх друзів і досі плавали або гралися у хвилях прибою на мілководді, а пані Сапсан ішла собі в супроводі почту зі зграйки крихітних куликів, котрі бігли за нею та покльовували своїми довгими дзьобиками її щиколотки.

— Киш! — гукнула вона, відганяючи їх ногою. — Я не ваша мати!

Ті змахнули крильцями, і наче невидима хвиля віднесла їх трохи назад, але вони й далі продовжували йти слідом.

— Птахи вас люблять, чи не так? — почав я розмову.

— У Британії вони поважають мене… та мій приватний простір. А тут вони поводяться, як жебраки. — Вона знову замахнулась ногою: — Геть, киш!

Ті хуркнули у воду.

— Нам належить поговорити, так?

— Я тут подумав… А що як я просто поясню все своїм батькам?

— Єноху, Міларде, припиніть бешкетувати! — вигукнула вона крізь складені рупором долоні, а потім повернулася до мене: — І ми не стираємо їхню пам’ять?

— Перед тим як остаточно віддати їх вам, я хотів би дати їм іще одну спробу, — сказав я. — Я знаю, що це може не спрацювати, але якщо спрацює, то все стане набагато простішим.

Я боявся, що вона одразу ж відмовить, але вона цього не зробила… ну, майже.

— Це стане неабияким винятком для давно встановленого правила, — відповіла вона. — Дуже мало є звичайних, утаємничених у наші секрети. Необхідно буде отримати спеціальний дозвіл від Ради імбрин. Потім процес прийняття. Церемонія присяги. Довгий випробний термін.

— Тобто ви кажете, що це того не варте.

— Я зовсім так не кажу.

— Правда?

— Я тільки кажу, що це складно. Але у випадку з твоїми батьками це може коштувати нам великих неприємностей.

— Яких саме?

Позаду нас з’явився Горацій — і доволі близько для того, щоб можна було продовжувати розмову тільки поміж мною та пані Сапсан.

— Я збираюсь розповісти моїм батькам правду про нас, — повідомив я йому. — Щоб подивитись, чи зможуть вони це прийняти.

— Що? Навіщо?

Така реакція була дещо більшою, ніж я очікував.

— Я думаю, вони заслуговують на те, щоб знати.

— Але ж вони спробували тебе ізолювати! — вигукнув Єнох, котрий теж підійшов. Тим часом із води стали виходити й інші та збиратися навколо нас.

— Я знаю, що вони зробили, — сказав я, — але вони зробили це тільки тому, що хвилювалися за мене. Якби вони знали правду — і прийняли б її, — вони б ніколи цього не зробили. І нам би стало набагато простіше відвідувати одне до одного, і в будь-який час.

— Ти хочеш сказати, що не повернешся з нами? — спитала Олівія.

Тут якраз із моря, капаючи водою, вийшла Емма, і коли вона почула ці слова, то примружила очі та пильно подивилася на мене. Ми ще не розмовляли про це з нею наодинці, а тут я раптом обговорюю це з усіма.

— Спершу я збираюсь закінчити школу, — продовжив я. — Але, якщо я правильно все зрозумів, наступні пару років ми зможемо постійно бачитись.

— Це дуже важливе «якщо», — озвався Мілард.

— Тільки уявіть собі, — вів я далі, — я міг би приходити допомагати вам із Реконструкцією — імовірно, по вихідних, — а ви б усі могли приходити сюди, коли захочете, та дізнаватися щось нове про звичайний світ. Ви б навіть могли піти зі мною до школи, якби захотіли.

Я глянув на Емму. Її руки були схрещені на грудях, а вираз її обличчя не читався.

— Піти до школи зі звичайними? — перепитала Олівія.

— Нам навіть заборонено відчиняти двері, коли привозять піцу, — сказала Клер.

— Я навчу вас, як із ними поводитись. Ви станете спецами нараз.

— Із кожною секундою все це звучить дедалі більш та більш надумано, — підбив підсумок Горацій.

— Я просто хочу дати моїм батькам шанс, — не погодився я. — Якщо це не спрацює…

— Якщо це