Rexana Keys - Заборонені почуття , Rexana Keys

                                                                                                                                                                                                 Ми від'їхали від будинку, і я дивилася у вікно, спостерігаючи, як вулиці починають змінюватися переді мною. Ден мовчав, і я теж не поспішала заводити нову розмову. Його вибачення все ще звучало у моїй голові, і я намагалася зрозуміти, як до цього ставитися. Це було так несподівано, що я не знала, як реагувати.

Машина плавно рухалася, а я думала про те, що сталося за останні дні. Переїзд, батькова хвороба, ця дивна зустріч з Деном. Усе це здавалося якимось сюрреалістичним. Зазвичай я звикла тримати все під контролем, але зараз це було неможливо. І ось тепер Ден, який спочатку здавався мені справжнім нахабою, раптом поводиться так, наче хоче все виправити. Що ж, подивимося, куди це все приведе.

Ми під'їхали до парковки біля набережної, і він заглушив двигун. Ден не поспішав виходити з машини, і я теж затрималася, не впевнена, чого чекати далі. Він знову подивився на мене, але цього разу його погляд був серйозним, без звичної маски байдужості.

— Домініка, — звернувся він до мене тихо, але з ноткою наполегливості в голосі. — Я хочу, щоб ти знала: я не той, ким здаюся. Те, що ти бачила … це не зовсім я. Я насправді не такий.

Я злегка здивувалася, він запам'ятав моє повне ім'я. Його слова звучали, як спроба пояснити щось більше, ніж просто вибачення за грубість.

— Ти здавався мені тим, хто не особливо переймається почуттями інших, — відповіла я чесно, не приховуючи, що до цього моменту у мене було саме таке враження,-і я Ніка , не люблю повного імені.                                                         

Він тихо засміявся, але в цьому сміху не було веселощів. Швидше, це був гіркий, зізнавальний сміх.                                                                           

—Справді , але ще недавно ти казала зовсім інше. А на рахунок почутів— сказав він, кивнувши. —   це моя проблема. Я багато чого не показую… Та й не вмію показувати. Мені легше тримати людей на відстані.                                                                        

Я відчула, як щось всередині мене трохи пом'якшилося. Можливо, він і справді намагався захиститися від інших, так само, як і я іноді роблю це. Але різниця в тому, що його спосіб був набагато жорсткіший.                                                   

— Чому? — запитала я після кількох секунд мовчання. — Чому ти так поводишся?                      

Ден на мить замислився, потираючи пальцями кермо.                                                                          

— Це довга історія, — коротко відповів він, явно не бажаючи вдаватися в деталі. — Але, думаю, зараз це не важливо. Я просто хочу, щоб ти знала: я справді шкодую про те, що наговорив. Особливо вчора.                                                                             

Я вдивлялася в його очі, намагаючись зрозуміти, чи дійсно це щиро. Його погляд був відвертий, і в ньому більше не було тієї зверхності, що дратувала мене раніше.                                                

— Добре, — зітхнула я, відчуваючи, як тягар напруги поступово спадає. — Але давай будемо чесними. Я ще не знаю, чи можу повністю тобі довіряти. Я ще не забула всього, що сталося.

Ден трохи кивнув, приймаючи мої слова.              

— Це нормально. Я не прошу, щоб ти одразу мені довірилася, — його голос став більш спокійним. — Але я хочу змінити твою думку про мене. Може, це займе трохи часу, але я спробую.                           

Я не могла не відзначити, що його тон був зовсім іншим, ніж раніше. Наче це не той самий Ден, який на перший погляд здавався холодним і зверхнім. Може, в ньому дійсно було більше, ніж я могла уявити. Але поки що я не знала, чи варто йому вірити повністю.                                                     

— Гаразд, — тихо відповіла я, усвідомлюючи, що зараз варто просто відпустити ситуацію і подивитися, як усе складеться далі. — Подивимось, як буде.                                                  

Ми обмінялися короткими поглядами, і Ден кивнув, як знак згоди. Після цього він нарешті вийшов з машини, і я послідувала за ним. Наш шлях був сповнений невизначеності, але тепер у мене було відчуття, що ми щойно зробили перший крок до чогось нового. Чи стане це чимось добрим — покаже тільки час.            

Ми вийшли з машини, і я відчула, як холодне осіннє повітря обійняло мене. Набережна простягалася перед нами, і вода тихо колихалася в річці. Навколо гуляли люди, хтось вигулював собак, хтось прогулювався парою. Ден пішов поруч зі мною, але зберігав мовчання. Я відчувала, що між нами наче повисла якась невизначеність після всіх цих слів. Це було дивне відчуття — ніби з однієї сторони ми пройшли якийсь важливий етап, а з іншої — все ще залишалося стільки невирішених питань.

— Ти буваєш тут часто? — вирішила я порушити мовчанку.

Ден підняв голову, дивлячись на навколишні пейзажі, і знизав плечима.

— Інколи. Особливо, коли хочеться побути на самоті, — його голос був спокійний, без напруги. — Це місце хороше для роздумів.

— Самотність тобі підходить? — я трохи іронічно посміхнулася, але мої слова були серйозними.

Він на секунду затримав погляд на мені, ніби вирішуючи, як відповісти.

— Ти, мабуть, думаєш, що я люблю тримати всіх на відстані, — сказав він, задумливо дивлячись уперед. — І, певно, це правда. Але це не означає, що мені не подобається спілкуватися. Просто інколи... я не знаю, як це робити правильно.

Я підняла брови, здивована такою відвертістю.

— Ти впевнений, що не перегинаєш? Мені здалося що ти  поводився, як людина, яка ні в чому не сумнівається.

Ден посміхнувся, але його посмішка була більше схожою на гіркий відтінок іронії.

— Це маска, — визнав він. — Людям легше взаємодіяти з тобою, коли вони думають, що ти впевнений. І легше приховувати свої слабкості.