Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

того, як Сибілла вивчила італійську, ви з нею почали спілкуватися французькою. Так триває і досі. Така собі ваша спільна забавка.

На вулиці Данте таке юрбище народу, так приємно ходити поміж чужих людей і не бути зобов’язаним виявляти до них привітність. Коли знаєш, що сімдесят відсотків з них у такому ж становищі, як і ти, почуваєшся впевненіше. Десь у гущавині, може, теж є хтось, хто щойно приїхав до цього міста і почувається трохи самотнім, але намагається звикнути до нового оточення. Ось тільки різниця в тім, що я щойно втрапив на цю планету. Хтось, стоячи в одвірку кав’ярні, привітався зі мною. Жодних натяків на пишну театральну появу, я лише помахав рукою на знак вітання і спокійно подріботів геть.

Я пробрався дорогою, немов бойскаут, що дістався заповітного скарбу: на простенькій табличці на першому поверсі був напис: «Studio biblio». Певно, уява в мене була не надто буйна, хоча як же я мав написати — «Alla Bella Napoli»?[74] Я подзвонив у двері, зійшов нагору, на другому поверсі на мене чекали вже відчинені настіж двері й Сибілла на порозі.

— Bonjour, monsieur Yambo... pardon, monsieur Bodoni[75].

Наче то вона втратила пам’ять, а не я. Вона й справді була красунею. Мала довге пряме біляве волосся, що обрамляло її біленьке личко. Ані краплі макіяжу, хіба трохи підведені очі. Єдине означення, що спало мені на гадку, — солоденька (знаю, я мислю стереотипами, але саме завдяки їм я можу знаходитися поміж людей). Вона була у джинсах і одній з тих майок з написами штибу «Смайл» чи щось таке, яка сором’язливо підкреслювала її налиті молодістю груди.

Ми обоє знітилися.

— Mademoiselle Sibilla? — спитав я.

— Oui, — відповіла дівчина, похапцем додавши: — Ohui, ohui. Entrez[76].

Немов тихеньке схлипування. Ледь чутно вимовивши перше oui майже звичайним тоном, вона вмить додала слідом наступне ohui, вдихаючи повітря, від чого те слово набувало легкого горлового звучання, а потім знову видихаючи, іще раз ohui з ледь відчутними питальними інтонаціями. У всьому цьому чулося ніби дитяче зніяковіння й одночасно з тим якась зваблива сором’язливість. Вона відступилася, давши мені пройти. Я відчув солодкувато-витончені пахощі парфумів.

Якби мене спитали, як має виглядати букіністична крамничка, я б описав її, як щось подібне до того, що постало перед мої очі. Шафи з темного дерева, вщерть повні антикварних книг, важкий квадратний стіл, теж завалений старовинними книжками. У кутку — невеличкий стіл, на якому стоїть комп’ютер. З обох боків вікна з матованого скла висять кольорові мапи. У кімнаті м’яке світло від широких зелених ламп. За дверима — продовгувата вузька комора, здається, для упакування книг на продаж.

— Отож, ви — Сибілла. Чи мені звати вас мадемуазель Сибілла? Кажуть, у вас прізвище, яке дуже важко вимовити...

— Сибілла Ясноржевська, так, для італійців воно дещо складне. Але ви завжди звали мене просто Сибілла, і все.

Я вперше побачив її усмішку. Я сказав, що хочу освоїтись і поглянути на найцінніші книги з колекції.

— Там, біля дальньої стіни, — мовила дівчина і, звівшись на ноги, пішла показати мені потрібну шафу. Вона ступала тихцем, ледь торкаючись долівки своїми тенісками. Хоча, можливо, нечутними її кроки робив палає. На твоє личко, о діво юна, неначе тінь лягла священна, ледь не продекламував я вголос. Але натомість промовив:

— А хто такий Кардареллі?

— Що? — перепитала дівчина, повертаючи голову, і від того волосся її колихнулося.

— Не зважайте, — відповів я. — Краще подивимося книжки.

Гарні примірники, пахнуть давниною. Але не у всіх були вкладки на спинці з назвою книги. Я витяг із шафи одну з них. Інстинктивно розкрив на титулці, щоб глянути назву, але виявилося, що у книзі її немає. Отже, це інкунабулум в оригінальній палітурці шістнадцятого століття з бурдюка свиноматки з холодним відтиском. Я провів долонею по краях, відчуваючи тактильну насолоду. «Трішки потерті ранти». Я почав гортати сторінки, мацаючи їх пальцями, щоб відчути, чи справді вони шарудять так, як розповідав Джанні. Дійсно, шарудять. «Поля чисті і широкі. Отакої, незначні жовтуваті патьоки на сторінках у кінці, дещо підточена сигнатура, але, хвалити Бога, до тексту не дійшло. Прекрасний екземпляр». Я перейшов до колофону, знаючи, що зветься він саме так, і промовив по складах: «Venetiis mense Septembri...»[77] 1497 рік. A чи не може це бути... Я перегорнув на першу сторінку. Побачив назву: «Iamblichus de mysteriis Aegyptiorum»[78].

— Це перше видання Ямвліха у перекладі Фічіно, чи не так?

— Звісно, це перше... monsieur Бодоні. Ви пригадуєте?

— Ні, я нічого не пам’ятаю, ви б мали це знати, Сибілло. Я просто теоретично знаю, що Ямвліх у перекладі Фічіно вперше побачив світ 1497 року...

— Так, я ще маю призвичаїтись. Річ у тім, що ви страшенно пишалися цим справді прекрасним примірником. Казали, що наразі він не продається, бо їх лишилося надто мало. Що треба зачекати, поки він з’явиться на якому-небудь аукціоні чи в американських каталогах, бо ж вони дуже спритно наганяють ціни, а тоді виставимо наш примірник.

— Он як, то я дуже завбачливий і здібний підприємець.

— А я казала, що то у вас така відмовка і ви хочете трошки притримати цей примірник для себе, щоб час від часу ним милуватися. Але позаяк ви вирішили пожертвувати Ортеліусом, маю для вас гарну звістку.

— Ортеліусом... яким?

— Виданням 1606 року, зі сто шістдесят шістьома кольоровими сторінками і покажчиком. В оправленні сімнадцятого сторіччя. Ви так тішилися, що змогли придбати майже за безцінь цілісіньку бібліотеку командора Ґамбі. Нарешті, ви вирішили внести цю книжку до каталогу. Тож, поки ви... поки вам було зле, я спромоглася продати її. Книжку купив один клієнт, він новачок у цій справі і, на око, аж ніяк не бібліофіл, радше з тих людей, що вкладають гроші заради зиску, бо десь почули, що антикварні книги наразі швидко дорожчають.

— Прикро, яка книжка дарма пропала... і за скільки?

Дівчині, здається, ніяково було казати таку суму вголос, тож вона взяла клаптик паперу, написала і подала мені.

— Ми внесли цей екземпляр у каталог «за договірними цінами». Ви були не проти поторгуватись. Я заправила за примірник максимальну ціну, а той добродій, навіть не торгуючись, підписав чек і — шукай вітру в полі. Як кажуть у Мілані, «з нігтя», просто з рук.

— Нічогенький у нас