Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

— Власне, практично ані копійки. Завдяки залишкам бібліотеки Ґамбі, ми помалу вже майже повернули собі ту суму, яку сплатили за всю колекцію, так би мовити, без бою. Я вже подбала про те, щоб кошти занесли на банківський рахунок. Але гадаю, що оскільки ціна не була зазначена у каталозі, то, якщо пан Лаівеллі нам не відмовить, ми добре зведемо свій податковий баланс.

— Отже, я з тих, хто ухиляється від сплати податків?

— Ні-ні, монсеньйор Бодоні. Ви робите все те, що й ваші колеги. Загалом ви сплачуєте все, що треба, але на певних, дуже прибуткових оборудках ви, так би мовити, «трішечки собі допомагали». А в іншому ви зразковий платник податків. На дев’яносто п’ять відсотків.

— Після такої оборудки я стану зразковим платником податків на п’ятдесят. Я десь читав, що зразковий громадянин має платити податок до останньої копійчини. — Раптом мені здалося, що мої слова принизили дівчину. — Але не зважайте, я сам побалакаю з Лаівеллі, — мовив я по-батьківськи тепло.

Отакої, «я сам про все подбаю». Тепло, по-батьківськи? Тож я відрізав майже грубо:

— А тепер залиште мене з моїми книгами.

Дівчина відійшла геть і мовчки сіла за комп’ютер.

Я роздивлявся книжки, гортав сторінки. «Божественна комедія» Данте, надрукована Бернардо Пеналі 1491 року, «Фізіогноміка» Скота 1477 року, «Чотирикнижжя» Птоломея 1484 року, «Календар Реджімонтано» 1482 року. Але в моїй колекції не бракувало книжок і з наступного століття. Приміром, ось пречудове перше видання «Нового театру» Зонка і дивовижна «Механіка» Рамеллі. Я знав напам’ять кожну з цих книг, утім, як і будь-який букініст, що з голови може прочитати кожний зі своїх каталогів, але я й гадки не мав, що володію такими цінними примірниками.

Отже, по-батьківськи... Витягаючи книги з шафи і потім ставлячи свій скарб на місце, я безперестанку думав про Сибіллу. Поза всяким сумнівом, Джанні зробив мені недвозначно лукавий натяк. Паола не казала мені про дівчину аж до останньої миті, але все ж таки вжила кілька майже дошкульних слів. Навіть попри те, що вона говорила безпристрасно. Та оте «ваша спільна забавка», «може, аж занадто гарненька»... Власне, у тих словах не було й краплі ворожості, але Паола заледве не бовкнула, що у тихій воді...

Невже ми з Сибіллою крутимо амури? Розгублене дівча зі Сходу, має до всього цікавість. Раптом зустрічає зрілого чоловіка — а на час її приїзду я був майже на чотири роки молодший, — для неї він — авторитет, ба більше — бос, його знання багато глибші за ті, що має вона сама стосовно старожитніх книг. Дівчина вчиться, ловить кожне його слово, вона від нього у захваті. А чоловік зустрів ідеальну ученицю, привабливу, здібну, яка так тремтливо схлипує «oui, oui, oui», вони працюють разом, щодня, з ранку до ночі, вони самі у цій студії, вони спільники у дрібних і не дуже trouvailles[79]. І ось одного дня вони ненароком наштовхуються одне на одного в одвірку і — гру амурів розпочато. «Але на бога, дівчинко, ти ж така молода, знайди собі когось молодшого, адже я вже в тому віці, не сприймай мене так серйозно». А вона: «Ні-ні, я вперше відчуваю щось таке, Ямбо». Щось це схоже на заяложене «мило». Гаразд, далі теж буде, як у «милі» чи у любовному романі: «Ямбо, я так тебе кохаю і вже не можу дивитися у вічі твоїй такій гарній і ласкавій дружині. У тебе двоє дочок, і ти вже маєш онуків». — «Дякую, що нагадала про те, що я вже порохнява колода». — «Ні-ні, не кажи так, у тебе більше мужності, аніж у всіх тих... кого я зустрічала. Мої однолітки видаються мені смішними, але, можливо, буде правильніше, якщо я піду». — «Чекай, ми ж можемо просто залишитися друзями і далі зустрічатися щодня». — «Але хіба ти не розумієш, що саме бачити тебе щодня мені несила, і через це ми не можемо бути друзями». — «Не кажи так, Сибілло, давай поміркуймо. Одного дня ти вже не прийдеш до студії, я зателефоную і скажу, що накладу на себе руки, а ти відповіси, щоб я не був дитиною і що tout passe[80], але потім ти перша не витримаєш і повернешся». І так триває вже чотири роки. Чи вже давно не так?

Здається, я завчив усі кліше, але не вмію ліпити з них хоч щось правдоподібне. Чи, може, ці історії саме тому такі неймовірні і такі незвичайні, що ці банальності сплітаються у них найнеймовірнішим чином і їх уже не розплутати. Але коли ти сам переживаєш цю банальність неначе вперше, сорому не відчуваєш.

Чи, може, все ж таки вся ця історія не така вже й неймовірна. Цими днями я почав думати, що не зазнаю вже жадання, але щойно я побачив її, я вмить відчув, що значить «жадати». Я маю на увазі особу, яку побачив уперше. А уявіть, що означатиме для мене бачити її щодня, ходити з нею поряд, бачити, як вона пливе навкруги, немов ступає водою. Але я, звісно, кажу це, аби не мовчати. Я б ніколи не наважився підійти першим, тим паче у тому стані, в якому я наразі перебуваю, у такій ситуації. Тим більше, якою б сволотою я тоді був, учинивши так з Паолою. Вона ж бо для мене як Непорочна Діва, навіть подумки. Чудово. Але як же дівчина?

Можливо, її почуття у розпалі. Може, вона хотіла звернутися до мене на «ти» чи просто на ім’я. Хвалити Бога, французи кажуть «ви», навіть коли лягають в одне ліжко. Може, вона хотіла кинутися мені на шию, хтозна, як вона страждала протягом усіх цих днів. Але ось явивсь я, як Ясне Сонечко: «Як ся маєте, мадемуазель Сибілло? Облиште мене з моїми книгами. Дякую, ви такі ласкаві». І дівчина розуміє, що вже ніколи не скаже мені правди. Можливо, то й на краще, їй уже час знайти собі хлопця. А як же я?

Звичайно, про те, що я зараз не при собі, записано навіть у моїй історії хвороби. То чому я сушу собі мізки? Звісно, я працюю з принадною дівчиною, а тому очевидно, що Паола гратиме роль ревнивої дружини, хоч це звичайнісінька гра між старим подружжям. А Джанні? Саме Джанні заговорив про красунечку Сибіллу. Може, це він