Сюзанна Кларк - Піранезі, Сюзанна Кларк

— Синхронізацію з чим?

— Зі мною. З усіма іншими.

Я був ошелешений. Я йому не вірив. Але й не міг не вірити. Я не знав, що думати. Але, попри мою невпевненість, одне було ясно. Залишалося те, на що цілком можна покластися: Однодумець чесний, шляхетний і працьовитий. Він не бреше.

— Але чому не забуваєш ти? — спитав я.

Однодумець завагався на мить і обережно вимовив:

— Я вживаю заходів безпеки.

— А я не можу їх уживати?

— Ні. Ні. У тебе не вийде. Вибач. Чому, з яких причин, я пояснити не можу. Це складно. Колись поясню.

Це не надто задовольняло, але тоді я не мав ані фізичних, ані душевних сил, щоб над цим замислитися. Був надто заклопотаний думками про те, що міг забути.

— Мене це дуже бентежить, — сказав я. — Припустімо, що я забуду щось важливе — скажімо, Час і Закономірність Припливів. Я можу втопитися.

— Ні, ні, ні, — заспокійливо промовив Однодумець. — Цим перейматися не треба. Такого ти ніколи не забуваєш. Я не дозволив би тобі вештатися повсюди, якби вважав, що ти бодай у найменшій небезпеці. Ми знаємо один одного вже багато років, і за цей час твої знання про лабіринт стрімко збагачувалися. Правду кажучи, це щось надзвичайне. А що ж до решти, то я можу нагадати тобі про все важливе, що ти забудеш. Однак ти забуваєш, а я пам’ятаю, і саме тому так важливо, щоб наші цілі визначав я. Я. Не ти. Ось третя причина, чому ми маємо продовжувати пошук знання. Розумієш?

— Так. Так. Принаймні… — я замовк на мить, а тоді сказав: — Мені потрібен час на роздуми.

— Звісно. Звісно, — відповів Однодумець і поплескав мене по плечу, неначе втішаючи. — У вівторок ми поговоримо про це знову.

Він підвівся на ноги й підійшов до Порожнього Постаменту, а тоді оглянув маленький блискучий пристрій, який там лежав.

— Так чи інакше, — сказав Однодумець, — мені треба йти. Я провів тут майже п’ятдесят п’ять хвилин.

Не кажучи більше ні слова, він повернувся й попрямував у бік Першого Вестибюля.

Світ не підтверджує заяви Однодумця про те, що я маю прогалини в пам’яті

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Світ (наскільки я можу судити) не підтверджує заяви Однодумця про те, що я маю прогалини в пам’яті.

Поки він пояснював це мені — та ще якийсь час опісля, — я не знав, що й думати. Кілька разів з’являлося відчуття, подібне до паніки. Як я міг забути цілі розмови?

Але з плином часу я не зміг відшукати жодних доказів утрати пам’яті, що підтверджували б заяву Однодумця. Я займався своїми звичними щоденними справами. Полагодив одну з рибальських сітей і попрацював над Каталогом Статуй. На початку вечора пішов до Восьмого Вестибюля, щоб порибалити у Водах Нижніх Сходів. У Вікна Нижніх Зал проникали Промені Призахідного Сонця: вони падали на Поверхню Хвиль і відкидали рухливі кола золотого Світла на Стелю над Сходами та Обличчя Статуй. Із приходом ночі я послухав Пісень, яких співали Місяць і Зорі, й заспівав із ними сам.

Світ видається Повним і Цілісним, а я, його Дитя, бездоганно в нього вписуюся. Ніде немає жодного незбігу, який свідчив би, що я маю щось пам’ятати, але не пам’ятаю, мушу розуміти щось, але не розумію. В усьому своєму житті я відчуваю якусь неузгодженість лише щодо тієї останньої дивної розмови з Однодумцем. І тому маю запитати себе: чия пам’ять хибує? Моя чи його? Чи не може він насправді пригадувати розмови, яких ніколи не було?

Дві пам’яті. Два ясні розуми, що пам’ятають події минулого по-різному. Ситуація ніякова. Немає третьої особи, що розсудила би, хто з нас має рацію. (Якби ж то тут була Шістнадцята Людина!)

Що ж до слів Однодумця про те, що я гублю час і плутаю дні, то не розумію, як це може бути правдою. Я вигадав власний календар, тож як він міг, цитуючи Однодумця, «втратити синхронізацію»? Йому нема з чим втрачати синхронізацію.

Тепер я думаю: чи не тому він поставив мені те дивне запитання три з половиною тижні тому? Тобто запитання з дивним словом. Гортаючи сторінки свого Щоденника назад, я бачу, що те дивне слово звучало як «Баттер-Сі».

І тут до мене миттю приходить рішення! Треба просто перечитати свої Щоденники й побачити, чи нема там якихось суперечностей, чи не занотовано якихось подій, котрих я вже не пам’ятаю. Так! Це точно розв’яже проблему. Власне кажучи, єдиним недоліком цієї ідеї є те, що на це піде чимало часу (мої писання велемовні), якого я просто не можу виділити зараз через інші задуми.

Я рішучо налаштований перечитати свої Щоденники протягом наступних місяців, а поки що й далі вважатиму, ніби помиляється пам’ять Однодумця, а не моя.

Я пишу листа

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Далі переписано листа, якого я написав крейдою на Хіднику Другої Південно-Західної Зали.

ЛЮБИЙ ОДНОДУМЦЮ!

ХОЧ Я Й НЕ МОЖУ БІЛЬШЕ ВВАЖАТИ ПОШУК ВЕЛИКОГО Й ТАЄМНОГО ЗНАННЯ СПРАВЖНІМ НАУКОВИМ ПОЧИНАННЯМ, Я ВИРІШИВ, ЩО ПРАВИЛЬНО БУДЕ ПРОДОВЖУВАТИ ДОПОМАГАТИ ТОБІ ТА ЗБИРАТИ БУДЬ-ЯКІ ПОТРІБНІ ТОБІ ДАНІ. ТВОЯ НАУКОВА РОБОТА НЕ МАЄ ПОСТРАЖДАТИ ЛИШЕ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО Я ВТРАТИВ УПЕВНЕНІСТЬ У ГІПОТЕЗІ. СПОДІВАЮСЯ, ЦЕ ДЛЯ ТЕБЕ ПРИЙНЯТНО.

ТВІЙ ДРУГ

Однодумець попереджає мене про 16

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ШОСТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Цього ранку я прийшов на зустріч із Однодумцем до Другої Південно-Західної Зали. Зізнаюся, те, як мине зустріч, мене трохи бентежило. Іноді у бентезі я багато розмовляю, і цього разу теж негайно розпочав довгу промову, без жодної потреби розводячись про листа, якого написав крейдою на Хіднику.

І байдуже. На середині я усвідомив, що Однодумець не слухає. Він схилив голову в задумі й неуважно крутив якісь дрібні металеві предмети в кишені піджака. Сьогодні на ньому були темно-сірий костюм і чорна сорочка.

— Ти не бачив у лабіринті когось іще? — раптом запитав він.

— Когось іще? — перепитав я.

— Так.

— Когось нового? — додав я.

— Так, — сказав він.

— Ні, — відповів я.

Він напружено придивився до мого обличчя, неначе чомусь засумнівався у правдивості моїх слів. А тоді розслабився і сказав:

— Ні. Ні. Та й як? Є ж лише ми.

— Так, — погодився я. — Є лише ми.

Ненадовго запала тиша.