Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Так, так, ви правильно зрозуміли, уся ця сцена у «зеленій кімнаті» з чудовиськом була підстроєна. Як я і думала, в маєтку малися таємні ходи. Одним з них нас і провела Марія, навіть не потрапивши на очі вчителям. На диво, темний і порослий мохом коридор вивів нас до зовсім не таємного більш просторого коридору, яким вели інституток на смерть.

Марія, як і обіцяла, добилася покарання і назвала мені час, коли відбудеться це, як охрестив його Ден, «кроваве мєсіво». Ми з хлопцями завчасно огледіли запилене горище і нічого там дивного не побачили. Лише гарне місце для засідки, вихід до якого був навіть з нашого таємного коридору.

Бінго! Усе склалося, як не можна краще. А далі – справа практики і чисті спец ефекти.

Ні, ми навіть не уявляли, що чекає нас там на заході дня. Ми лише знали, що нас будуть лякати. А, як відомо, «лучшая защита – ето нападєніє». Отже, ми вирішили лякати першими.

Марію запхнули у кімнатку. Вона на мить зникла у тіні – ну, а там була ніша, де ми влаштували засідку і де сиділа одягнена у інститутку, та обмазана фосфором я. На сонці цієї пакості не видно, а от у темряві – саме те.

Так от, зникає Марія на мить у тьмі – віддає загримованій під неї мені окуляри і... мій зоряний час!!!

Я знала, що мене будуть лякати. Тому і не злякалася. Навпаки! (Тай чого тут лякатися, якщо ми ще кращу виставу влаштували?)

Трохи пафосу… Темрява. І чудний малюнок на обличчі. Ще трохи випендрьожу – і три одночасні вогнепальні черги невидимих стрільців перетворюють кімнату на свалку.

А от що сталося з чудовиськом і чого його знесло з горища – я не зрозуміла. Але всі списали це на мої хитрощі. Та хай думають, мені не шкода. Але усе одно цікаво: ну як так?!

З роздумів мене вирвав голос розбійниці, що сиділа на столі, звісивши ноги і яка, здається, зверталася до Марії:

– Ха-ха-ха та вона й не таке може – начищала свою гвинтівку Сара – подруга Змія і Дена.

На дівчині була завелика блуза, шкіряні штани, в’язаний зелений кардиган і просто незчисленна купа ремінців. Зелені очі блищали азартом, а неслухняне чорне волосся вибивалося з тугою «гулі» на потилиці, лізучи в очі, вуха та кумедно сторчячі в усі боки.

 – Ой, дівчата, а Відьма там біситься – увірвалися у кімнату налякана Ольга.

– Нічого, хай біситься. Тепер їй залякувати нічим – продовжувала натирати до блиску зброю Сара.

На тому ми і розійшлися. Однак, щось мені підказувало, що не могло усе так просто завершитися.

А далі все відбувалося неймовірно швидко. Через тиждень якось увечері, ідучи з бібліотеки я відчула якусь напругу у повітрі.

«Щось тут нечисто» – подумала я і почала оглядатися.

Сама не зрозуміла як потрапила у якийсь сарай. Між дошками просвічувалося місячне сяйво.

– Ффр... – почувся чи то вдвох, чи то ричання і гігантська напівлюдська туша відпригнула до протилежної стіни поблискуючи червоними очима – Т-ти? – невпевнено запитав вже знайомий мені нечистий.

Він боявся мене. І це добре. Адже це означає, що я можу його не боятися.

– Я – сміливо погодилася я. Чудовисько мене впізнало, закривавлена морда кривилась, а на сіні біля ніг чорта лежала безжалісно роздерте порося.

– Ха-ха ти слабий – констатувала я факт – І підживитися нічим! Інституток більше на блюді не підносять – покачала я головою

– Я тебе з'їм! – заричав монстр

– А ти спробуй – краєм уха почувши характерне клацання, сміливо обізвалася я і застрибнула на перекладину під самою стелею сараю.

Почулася вогнепальна черга.

– Аргх... – неймовірно високо підстрибнувши скинув мене на підлогу наляканий монстр.

Вибивши моєю спиною хлипкі двері, ми покотилися по снігу. Завмерла я сидячі вершки на величезній туші і підставивши ножа до горла чудовиська. Бачучи, що увесь час я була з нечистим, за моєю спиною зупинили стрільбу, боючись зачепити мене. Невидимі помічники усе також ховаючись по кущам були готові вистрілити у будь-яку мить...

– В тебе вже немає сил зі мною боротися – поглянула я на скажене обличчя-морду. Нечистого перестали годувати і він повільно слабів. Я це бачила.

 Відкинувши мене на сніг демон утік геть, ледь не підстрелений Сарою. Зістрибнувши з найближчого дерева дівчина підійшла до мене.

– Він регенерує, зараза – стряхнула я з обличчя сніг краєм ока зумівши помітити, що ті місця, де у чорта тільки-но були рани на очах затяглись і навіть не натякали на шрами.

***

– Відьма, вона суща відьма! – репетував монстр, поблискуючи червоними очима

– Може підстрелити його – навів гвинтівку на демона Ден, якому вже набридло це сидіння по кущам та у снігу.

– Жаліється, як мамці – хмикнула Сара, що сиділа поряд зі мною на гілці дивлячись на москальку і демона. Ледь не вронивши з рук слизьку і неймовірно холодну зброю, Сара стукнулась головою об ствол дубу, на якому ми сиділи і зойкнула.

– Хто тут? – обернулася на звук Відьма, як кличуть її інститутки

Ми причаїлися, проклинаючи необережну дівчину.

– Хлопці – покликала ректорка у пустоту – Ану перевірте.

Два елегантних беземоційних близнюка пішли у наш бік. Один пройшов повз кущів з хлопцями, ніби принюхуючись, а другий схопив мене за ногу і впевнено потягнув униз.

– От дідько! – скрикнула я і спробувала втекти.

Чомусь пулі, що випустили хлопці, близнюків не налякали. А от Змій ледь голову не втратив із-за мисливського ножа германської роботи, що просвистів прямо у міліметрі від його обличчя

Ми втекли. У Дена було зранено плече, а у Сари роздерто передпліччя – невдало через паркан перелізла. Дивлячись на них я намагалася зрозуміти: Ну і де тут великі розбійники? І це вони у жаху великі міста усієї Малоросії тримають?!

В результаті, будучи на волосок від смерті, ми все ж таки втрималися на цьому світі. Я намагалась прогадати, які будуть наступні дії ректорки. Складала плани... Однак, усе вирішив один-єдиний випадок….