Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Дивлячись в очі цій хоробрій дівчині я рішуче зжала кулаки. Вона має рацію! Хто знає скільки ще вб'ють, якщо я хоча б не спробую щось зробити.

Ох, як би воно не обернулося у щось набагато гірше...

– Добре. Я – Мирослава – протягнула я їй руку через залізну решітку паркану.

– Марія – поклонилася вона, а потім, подумавши, потисла руку.

Ми домовилися про те, що зустрінемося післязавтра, оскільки режим будуть ускладнювати, аби дівчата не збігали і більш ні з ким не спілкуватися, а отже часто зустрічатися не буде можливості...

Марія була рішуче настроєна зробити те, що ми збиралися зробити з Яною.

– Ти ж хотіла дізнатися, що в зеленій кімнаті? – спокійно вточнила вона. Я кивнула – Тоді я зроблю так, аби потрапити усередину.

– Добре – вже загорілася я ідеєю, а подумки додала: «А я зроблю усе інше.».

– Вибач, але мені вже треба йти – подивившись на темне небо, вибачилась Марія

– Йди, не тримаю – відпустила я її – Зустрінемося післязавтра, я подумаю і розповім тобі план, а ти, будь ласка, дізнайся чи зможу я якось потрапити в маєток не потрапивши на очі вчителям.

– Добре – одразу зрозуміла мене Марія

***

Ідучи темною вулицею у мокрому від снігу літньому платті, я цокотіла зубами. Ніч опустилася на Полтаву. Перемигувалася на небосхилі зорі, перешіптувався зі снігом вітер.

Я йшла нічого не підозрюючи, як...

– Ха-ха Русава! От ти і попалася – ураганом налетів на мене озброєний хлопець.

Без проблем відкинувши його, я навіть не зрозуміла коли встигла дати йому у носа з кулака.

– А наша Мирослава не втрачає форми – іронічно посміхнувся хтось, що опершись об найближчий тин, спостерігав за нами – Тобі до неї далеко. Чи не так, Ден?

– Затули пельку, Змій! – зарепетував худорлявий шатен – мій мимовільний і схоже дещо дурний супротивник, затискаючи зраненого носа.

– Ой, хлопці, яка зустріч! – зраділа я.

Річ у тім, що я хоча і не була тоді ще детективом, але вже зналася з «мафією» – розбійницькими шайками з багатьох містечок України. Ден і Змій, хоча і були моїми ровесниками, тоді вже були одними з таких розбійників.

– Та ти наче і рада нас бачити – все також іронічно хмикнув Змій, що своїм брунатним волоссям і, як і завжди, чорним одягом зливався з пітьмою, наближаючись до мене і поблискуючи срібними в місячному сяйві по-справжньому зміїними очима(хто знає, можливо, за них його так і прозвали).

– Слухайте, хлопці, а ви у Полтаві одні?

– Запам'ятай: у місті ти ніколи не один – філософськи обізвався Змій

– Ой, та закрий вже свого рота – відмахнувся від нього Ден – Не одні, а що? – зацікавлено поглянула на мене пара карих очей.

Ден був з тих людей, які скільки крові і бруду не бачили усе одно переживають, отрушуються і знову радіють усьому на світі.

– А в мене для вас є ділова пропозиція.

– Я вас уважно слухаю, леді – зловісно посміхнувся Змій ніби відчуваючи що буде далі...

***

Маленьке тіло впхнули у сіру, запилену, таку страшну кімнату.

Тиша.

– Шурх – повз промайнула тінь

– Ррр… – почулося з пустоти

Дівчина озиралася, поки не дійшла до тіні якоїсь шафи. Здається, вона розтворилася у пітьмі, але лише мить – і окуляри знов заблищали у ледь пробиваючихся у заколочене вікно останніх промені сонця.

Двоє – інститутка і хтось з пітьми – знаходились у кімнаті і ніби щось чекали. На обличчі не було страху, але дівчина і не уявляла, що насправді сидить у темряві: собака Баскервілій, чи, може, сам чорт?

Останні промені сонця зникли. Небосхил залила темрява. Кімната погрузилася в пітьму…

Мить. Подих гігантської тварини. І…. почалося!

Купа свічок, що стояли тут і там загорілася у одну мить. Полум’я танцювало на гнітах, освітлюючи усе приміщення… Зі стелі впали скелети, деякі повисли прямо у повітрі, а деякі летіли на підлогу, розбиваючись на осколки…

– Боїшся, смертна? – заревіла фігура посеред кімнати.

Ні то собака, ні то козел, ні то людина... Гігантські кігті, страшенні клики, та червоно-бура шкіра. Роги і страшенне обличчя...

– Гадаєш, налякав? – поправила дівчина окуляри, а поки звір задихався від такої наглості, повернулася і зірвала з стоячого за нею стола скатертину, різко кинувши її в обличчя страховиську – Я краще вмію!

Від вітру, піднятого легкою тканиною свічки потухли.

Зло блиснули темні очі і тільки прозвучали останні слова, як обличчя її засвітилося жахливим малюнком.

– Усе. Кінець твій настав – скажено посміхнулася вона і почувся якийсь шум... Падали на дерев’яну підлогу скелети... а деякі прямо у повітрі розсипалися у щепки... якісь камінці били монстра з нереальною швидкістю, розбивали скляні віконця старих шаф, били посуд, рвали тонку тканину шовкових штор, розкидали усілякий непотріб, яким було заповнене горище...

У кімнаті наче здійнявся вітер, що зніс гігантського монстра з ніг і вибивши його тушою стіну, скинув униз з висоти третього поверху, а одягнена у кофейного кольору сукню інститутка побігла геть з кімнати.

***

– Ну ти, звісно, звір! – з ноткою захоплення сказала зовні усе також спокійна Марія, протираючи окуляри.

Ми сиділи у сірій і холодній кімнатці інститутки. Тут стояли два ліжка, вкриті не по сезону тонкими покривалами, проста букова книжна шафа, сундук для одягу і старий задрипаний стіл. В кімнату ледь-ледь пробивалося сонячне сяйво, крізь листя старезного дубу, що з цікавістю зазирав у вікно. Усе навивало якусь нудьгу і смуток. Дивлячись на це сіре приміщення, відчуваєш як волею-неволею у душі поселяється якась безнадія... Навіть не дивно, що дівчата раз у раз звідси тікають.

Я, дивлячись у власне відображення у лезі мисливського ножа, стирала з себе фосфор. Цей страшенний малюнок, що правдоподібно імітував голий череп намалювала мені Марія. Дівчина виявилася першокласною художницею, хоча сама цього ніяк не визнавала.