Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

– О, так я туди і прямую. Давайте я листа передам.

– Дівчино, а ти можеш? – аж повеселішав старець.

– Так, звісно – поклонилася я, намагаючись зробити вигляд, що ну дуууже вихована.

Старий трохи подумав, оглядаючи мене з ніг до голови. Його явно засмутив мій зовсім не шляхетний, і взагалі-то більше чоловічий, аніж жіночий одяг, але все ж таки листа віддав.

Задоволена собою, я весело крокувала далі, до таверни.

Звісно, не дуже добре обманювати старших, але це мій єдиний шанс потрапити у середину інституту.

Ми з Яною домовилися зустрітися завтра вранці. А тому я терміново почала шукати якусь більш-менш людську сукню. Тоді я, між іншим, як і зараз, усією душею ненавиділа спідниці та сукні, але це було потрібно для маскування.

В результаті, сукню мені подарував один з відвідувачів – кравець, у якого справи останнім часом зовсім не йшли. Я поклялася, що поверну її цілою, але хазяйка сказала мені: «Забирай сукню, дитино. Вона ж тобі потрібна. Хай це буде замість оплати його боргів нашій таверні»

Врешті-решт я погодилась, оскільки сукня справді була мені потрібна.

З листа я дізналася усю потрібну інформацію і дуже зраділа, коли виявилося, що Людмила – шляхтянка з Київської губернії, яку я буду з себе зображати – моя ровесниця. Наступного ранку, я, як і було домовлено, зустрілася з Яною.

Дівчина була здивована тим, що я, вдягнена у сукню, намагалася зробити з себе шляхтянку. Але, тим не менш, вона підіграла і провела мене у інститут.

Спочатку все було добре. Мені видали форму і я чесно відвідала три години занять. Потім була перерва і Яна хотіла показати мені, де ж знаходиться та сама зелена кімната.

Ми тихесенько кралися сходами, як тут хтось, безшумно підкравшись зі спини, схопив нас і кудись потяг.

Ми брикалися, кусалися, виривалися. Але на нападаючих це не подіяло. Нас, як тряпчаних ляльок закинули у якесь приміщення.

– Так-так-так... – почувся противний голос з напівтемряви і блиснули янтарні очі – А що це в нас таке? – наблизилась до нас ректорка(яка, взагалі-то, розмовляла російською).

– Ми схопили їх на сходах під час перерви – відрапортував один з бездушних близнюків, що схопили нас, також на російській.

– Яночка! – на мене навіть не звернули уваги – Знову ти?

Дівчина лише зло скривилася. Жінка, чиє обличчя я так і не розгледіла в напівтемряві протягла до Яни руку.

– Не чіпайте її – вихопила я короткого ножа – найзручніша зброя, аби ховати під блузою, сукнею і навіть спідницею.

– А-а-а – процокала ректорка язиком і помахала пальцем – так не годиться. Шляхетні дівчата не носять із собою зброю – відвернулася вона від мене.

Ага, як же, не носять. Знаємо ми, як вони не носять!

Але думала я тоді про інше. Так впевнено спиною повертається… Невже вона не боїться, що я її вб'ю? А я ж можу! Мене ж тільки зачепи.

– Хлопці, нам же проблеми не потрібні? – і не дочекавшись відповіді Відьма махнула – викиньте її і простежте аби сюди вона більше не потрапила.

І мене, наче кошенятко, схопили за шкірку і винесли аж до дверей.

Налякана я лиш кинулася до вікон кімнати, де тільки-но була. Благо, кабінет був на першому поверсі. В напівтемряві блиснув метал. Замах – і на стіну бризнула кров. Яна постоявши трохи повалилася на бік.

– О, ні – прикрила я долонею рот.

Руда дівчина не кричала, не прохала пощади... вона стойко перенесла покарання, хоча воно і не було заслужене.

Ну, да. Перенесла! Он голова лежить окремо від тіла...

Мене починала бити істерика. Тіло мілко тремтіло, ноги підкошувалися, на очі накатували сльози.

Яна, в кінці кінців, не втратила своєї гордості навіть перед обличчям смерті.

«Я не змогла захистити її. Обіцяла, а не змогла…» – сотня голок в одну мить вткнулися мені у серце, перехоплюючи дихання, не даючи поворухнутися. Я сама не знаю як дійшла до воріт маєтку і впавши одразу за ними, оперлася спиною об холодну залізну стіну. Сидячи на снігу в літній суконці кофейного кольору, я не відчувала холоду. Відкрита, напівгола спина примерзла до залізної решітки воріт, а сльози душили зсередини. Душили, а вийти не могли.

Я не знаю скільки просиділа там, під ворітьми. Прокинулася лише коли до мого плеча доторкнулася чиясь тепла долоня. Злякано відсахнувшись, я огляділась.

– Хей, ти ж Людмила, так? – спитала якась дівчина. На мій подив, вона була коротко підстрижена: волосся ледь-ледь доставало до плечей.

Я одразу згадала її. Вона чомусь сама собою притягувала погляд. Хоча, здається, нічим не виділялась. Смугла шкіра, пухлі губи, окуляри... вона виглядала доволі мило і елегантно навіть не дивлячись на свій холодний погляд.

– Вибач, що налякала. Я тебе кликала, а ти не реагувала… – сказала вона усе також стоячи по ту сторону воріт.

– Нічого, я все розумію – зітхнула я, отрушуючи сніг.

– Що ви хотіли з Яною знайти? – поправила вона окуляри і, можливо, мені здалося, ніби наскрізь побачила мене.

– Яка тепер різниця... Це небезпечно. – відрізала я

– Ти не шляхтянка... А отже тут не через батьків чи когось ще. І щось хотіла дізнатися в інституті. А може і змінити… Але те, що тебе цікавить по цю сторону воріт, а ти по ту. Тебе сюди не впустять – склала вона руки на грудях – А отже – підняла вказівного пальця – тобі потрібна допомога. Так, я покірна й не йду супроти режиму. Але лише для того, щоб вийти звідси цілою і потім змогти щось зробити. Однак, я не збираюся миритися з обставинами, коли є гарний шанс їх виправити собі на користь.

– Що ти маєш на увазі? – здивовано подивилася я на незнайомку.

– Те, що можу допомогти. Я бачу, що ти зібралася допомогти інституткам спокійно жити. І тобі потрібна допомога зсередини. Я можу тобі її надати. Не відговорюй. Я знаю, що сталося з Яною, але це не привід опускати руки. Навпаки! Ми маємо зробити, аби більше ніхто не помер у цих стінах. Яна хотіла б цього. І будь вона на моєму місці зробила б те саме.