Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

На всяк випадок схопившись за ножа, я різко обернулася. Нікого. Тиша зимнього вечора. Однак цей зовнішній спокій не обманув мене. Повз мене промайнула тінь. Там, у далечі виднівся невеликий сарай, що стояв трохи віддалено від основної будівлі інституту. Можливо, мені здалося, але між великих щілин в стіні цього сараю щось блиснуло багряно-червоним.

Десь зліва шаркнула взуттям невідома людина. Зрозумівши, що мене зараз можуть схопити, я лиш сильніше укутавшись у жупан побігла геть, у місто.

Трохи заблукавши між вуличок я лиш опівночі потрапила до скелі над містечком. Не сказати, що я шукала саме її. Просто це було єдине знайоме мені місце за останні дві години.

На мій подив, тут, на обриві, стояла та сама рудоволоса дівчина.

Не встигла я подумати, що мені пощастило, як дівчина шагнула в сторону обриву, явно намірившись пригнути.

– Стій! – підхопила я її під плечі і відтягла далі – Ти що з глузду з'їхала?!

– Відпусти! Відпусти, я пригну! – зарепетувала Яна

– Нащо? Ти що? Самогубця? – що було сил хапалася я за її життя і можливість дізнатися хоча б щось.

– Я не можу більше так! Я – українка! Я – козачка! А вони ламають мою волю! Вони змушують бути лялькою! Знущаються наді мною так само, як і над нашою ненькою Україною! Не дам ворожим синам на це право! – зло розтирала по щокам сльози дівчина, шиплячі, наче розлючена кішка

Ні, вона не плакала… Вона була у відчаї. Однак, все одно не збиралася коритися...

– Та хто ж «вони»? – не відпускала я дівчину.

Яна була повніше, аніж я, але, так кажучи, коротше. Теоретично, сил у ній більше, але голодна дівчина явно була виснажена і майже не могла чинити опір…

– Москалі прокляті! – перестала брикатися вона обм'якши у моїх руках.

– Звісно похвально, що ти не збираєшся їм коритися. Однак, уяви: хто буде боротися за права України, якщо кожен ось так от, як ти, на зло ворогам помре, але сам. Вони ж цього і хочуть! Щоправда, своїми руками було б цікавіше. Але яка різниця, коли мета досягнута?

– І що ти пропонуєш робити? – зслизнула дівчина з моїх рук і впала у сніг.

– Ну по-перше вилізти зі снігу, поки не захворіла – протягла я Яні руку, а та ніби у підтвердження моїх застережень чихнула – А по-друге не треба їм коритися. Треба бути хитрішою.

Зрозумівши, що я маю на увазі, інститутка недовірливо зщурилася:

– І ще скажи, що в тебе є можливість щось протиставити москалям.

– Для початку, розкажи мені, що там у вас в інституті відбувається і чого так часто учні тікають, а потім обіцяю, що ми щось придумаємо.

Виявилося, що цей інститут насправді дуже гарний заклад. Був… До того, як він потрапив під вплив Москви(ну хто б сумнівався?!).

Всіх україномовних вчителів замінили, а зі Смольного інституту приїхала ректор – та сама Відьма, яку усі бояться. Вона, виявляється й привезла із собою ці дикі звичаї та міри виховання. З її приїздом з батьків узяли розписку, що вони не будуть намагатися забрати дівчат додому до кінця навчання. І батьки погодилися, бо думали, що усе буде гарно.

До речі, вони досі так думають. Чому? Бо зустрічаються з дівчатами раз на рік під наглядом вчительок. Листи суворо перевіряються, а спроби збігти – караються. До того ж, так вийшло, що у цьому році немає дівчат з Полтави. А діти з інших губерній і повітів не можуть докричатися з Полтави до своїх батьків. Грошей, зрозуміло, немає тому і відправити під час своїх афер окремого листа немає ніякої можливості.

Дівчат муштрують, погано годують, тримають у холоді…

– І найголовніше, що будь-яке навчання давно вже завершилось.

– Це як? – здивувалася я. Тобто, ну нащо тоді цей інститут?

– А от так. Знання нам дають дуже малі, а по сім годин у добу з нас роблять курчат! Знання типу: «що робити коли у кімнату заходить граф?» «Спинку тримаємо… В очі не дивимося!» – гнівно перекривляла Яна когось з вчителів – Ну нащо нам усе це? – понизила вона голос – А тих, хто взагалі не слухається кидають у зелену кімнату.

– А це що таке? – нахмурила я брови.

– Будівля інституту – це звичайнісінький маєток і у ньому по аналогії з європейськими замками є різні зали і кімнати. Деякі з них називають по кольорам. Зелена кімната – кажуть, був колись затишний окремий бібліотеки читальний зал витриманий у зелених тонах. Тепер це просто забуте усіма горище. Але сидить там наче сам безп'ятий... Дівчат заводять туди, але виходять не усі. Чуються крики, лай, рик… Там було вже троє. Двоє на наступний день були вже неживі. Третя посивіла і зійшла з розуму – а потім з якимось відчаєм Яна скрикнула: – І мені сказали, що ще один промах – і мене туди відправлять! Краще я зараз сама помру, чим якесь чудовисько вб'є мене – знову кинулась Яна до скелі.

– Так, тихо! – схопила я її за передпліччя, не даючи поворухнутися – Нічого не станеться! Обіцяю!

– Правда? – по-дитячому засіяли її заплакані очі.

***

Я довго думала, що було б гарно потрапити у інститут. Але як це зробити не маючи ні пристойного одягу, ні шляхетного походження я тоді ще навіть не уявляла. Це ми зараз, на пару з Альбертом, потрапимо куди завгодно без зайвих підозр. Але ж знову ж таки... тоді ще не було Альберта.

Я йшла до таверни після розмови з Яною, як тут мені посміхнулася вдача.

– Хей, пані, не підкажете де тут інститут шляхетних дівчат? – запитав мене якийсь елегантно вбраний, але втомлений старець.

– О – округлила я очі – А вам навіщо? – не розгубилася я.

– Листа в від моїх панів передати треба – показав він білого конверта з червоною восковою печаттю.

– А чого поштою не відправили? – здивувалася я.

– Та вже відправляли. Не дійшло – і трохи помовчавши пояснив: – Нам, пані, розумієте, треба це відправити. Бо наша Людмила – панська донька – не приїде сюди. А місце то викуплено... нащо чуже займати?

Я одразу зрозуміла, як мені пощастило, а тому радісно обізвалася: