Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Ми з Сарою лізли на другий поверх, бо домовлялися зустрітися з Ольгою і Марією, але нас помітили. Хлопці, що стояли «на шухері» встигли вигукнути: «Тікаймо», перш ніж пролунав постріл. Нікого, слава богу, не заціпило. Почалася біготня. Вже через дві хвилини єдиний на двох близнюків, що нас переслідували револьвер заклинив. Ми ще трошки побігали містом, поки не згадали, що теж маємо при собі зброю. На цей раз тікали помічники Відьми. Десь на вулицях до нас приєднався патруль полтавських жандармів і вже було не зрозуміло хто, нащо, за ким і від кого біжить.

Уся ця картина виглядала неймовірно дивно і безглуздо: сипалася лайка, бігли кудись закинувши язика на плече і висолопивши очі дорослі вусаті чоловіки у формі, бігли і два елегантних хлопця, схожі одне на одного, наче дві краплі води, і тут якось так випадково між всього цього затесалися ми – сімнадцятирічні телепні з незрозуміло звідки узятою зброєю(патрони, до речі, закінчилися ще до приєднання до нашої гри «жандармів», як їх на заморський лад називає Змій).

В «голові» нашої групи були помічники відьми і вони чомусь вирішили, що нагулялися і побігли додому. Жандармам це набридло і хтось стрельнув з гвинтівки. Звиклі до такого ми, впали, інстинктивно прижимаючись до землі. Близнюки також встигли увернутися, але куля все ж таки влучила….

У воротах стояла закутана у хустину ректорка. Мабуть, жінка кудись направлялася, але куля, влучивши їй у серце вирішила її долю інакше. Жінка закотила очі, хапаючи ротом повітря і видавши душероздираючий стон впала на землю, захлинаючись у власній крові.

Відірвавши голови від холодного снігу ми з Сарою та хлопцями шоковано подивилися на труп, що лежав на м’якій сніговій підстилці, осяяний світлом луни. А близнюки, зрозумівши, що їх хазяйка вмерла, дременули, да так, що аж п’яти засверкали, поки розгублені жандарми ловили гав.

– Ну не може бути все так просто – поправила окуляри Марія, коли ми вже наступний день прийшли до інституту.

Нас з ночі до ранку жандарми тримали при собі, допитуючи і щось перевіряючи. Зрозумівши, що нічого путнього з нас не взяти, нас все ж таки відпустили.

– Але ми самі бачили! – стверджував Ден

– Та ладно вам! Добре те, що добре закінчується – посміхнулася Сара

– Ну то подивимося, чи закінчилось все – скептично хмикнув Змій

Ми ще кілька днів спостерігали за інститутом. Українські пани знову прибрала його до рук і вже через два дні дали нового, нормального ректора. Якогось письменника. Від чудовиська не залишилося ні слуху, ні духу і як я його не шукала за тиждень знайти не змогла. «Зелена кімната» цілодобово пустувала і нічого підозрілого ні в інституті, ні у місті не ставалося.

Здається, більш ніхто не збирався катувати дівчат. А отже, простеживши за похоронами москальської відьми я зібрала речі і поспішила йти далі. Засиділася я у Полтаві.

– Що, вже тікаєш? – зітхнув Змій

– А з тобою можна? А, Русава? – наївно запитав Ден.

– Ні, любий – похлопала я його по плечу – Я – вовк. А значить завжди одна. Тому тут нині дороги наші розходяться. З вами я за працю розплатилася, так що до побачення. Мабуть, ще колись зустрінемось.

– Може увійдеш у банду? – хитро посміхнулася Сара

– Ні, люба, ні – покачала я головою – Банда і напарники – то обов'язки. А я люблю свободу. Вона є лише тоді, коли ти сама і ніхто від тебе нічого не чекає – розвернулася я і пішла геть – До зустрічі.

– До зустрічі – якось зовсім тихо повторив розчарований Ден. Змій взагалі відвернувся і мовчки пішов в протилежному напрямку

А я поспішила втекти з Полтави.

Чого так швидко? Бо від добрих(чи не дуже) людей прийшов лист цікавого змісту. Той самий, який я нервово стискала у руці, йдучи засніженими вулицями. Треба було йти….

***

Виринувши із спогадів я зітхнула, а по щоці скотилася поодинока сльоза.

Яна, як і тисячі інших українців померших за волю, стала уособленням незламності... уособленням боротьби. Навіть не дивлячись на те, що мало хто знав її ім'я. Не дивлячись на те, як і коли вона померла.

«І чим український народ усе це заслужив? – подумалося мені – За що гинуть дівчата і хлопці… селяни і шляхта?... – обійняла я сама себе руками дивлячись на полум’я. У носі защипало – Ніколи не забуду і не пробачу смерті Яни… – згадала я буйне руде волосся та ластовиння і, поглянувши на засіяне зорями небо, рішуче зжала кулаки – Нічого, я зміню світ. Я зроблю усе, аби зробити Україну вільною. Я ніколи не скорюся Москві і я краще помру, аніж опущу руки. Заради Яни і всіх тих, хто помер у боротьбі з Москвою… помер, відстоюючи право на власну історію, мову і культуру.»