Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Виявивши корінь зла, пані Хоноорюмі знову зітхнула.

          «Певно, в тому,  що сталося, є частина моєї провини….», – каялася вона.

          У кімнаті панувала задуха. Незважаючи на весняну теплінь, в жаровнях час від часу  роздмухували вогонь. Государиня мерзла. Губи її посиніли, шкіра з м’якої стала твердою – ніби задубіла.

          …Сам пан Мікото слідом за коханкою не поїхав. Після того, як государиня злягла, пані Хоноорюмі побувала в нього лише раз, щоб без свідків з’ясувати подробиці нічної події. Вигляд у юнака був жалюгідний, ніби він втратив сон і кидався на всі боки, не знаходячи спокою. Тим більше побачене задовольнило пані розпорядницю і вселило в серце надію, що все ще може налагодитися між закоханими. Адже трапляється, що зрадник, схаменувшись, повертається до своєї колишньої коханої, а та, хоч і дбає про гордість, але потай сподівається на нове побачення з ним. За таких обставин серце государині може пом’якшитися, і вона прийме молодого пана Танака назад – адже нічого вкрай особливого не сталося. Все ще можна залагодити.

          Проте сказане паном Танака змусило її  глибоко задуматися. Виявилося, що його кохання до Намі-но хіме носить надприродний характер, і шанує він її швидше як явлену богиню, ніж як звичайну дівчину. З цієї точки зору його слабкість до іншої жінки цілком виправдана та пробачна. Просив пані Хоноорюмі передати государині, що захоплюється нею і відчуває до неї найглибшу та найщирішу любов. І якщо пані розпорядниця виявить до нього поблажливість, то нехай переконає Її Величність прийняти його ще раз і дозволити порозумітися вже після того, як обидва вони все обдумали і трохи заспокоїлися після пережитого.

          На запитання, як ведеться Її Величністі після їхньої останньої зустрічі, пані розпорядниця не відповіла. Так  і пішла, зберігаючи мовчанку. Ситуація була  складна і  заплутана. На її думку, молоді люди опинилися у скрутному становищі, з якого важко знайти вихід. У цьому пані Хоноорюмі не сумнівалася. Особливо все ускладнювалося тим, що Її Величність досі перебувала в стані непритомності, і причиною цього була душевна надсада.

          Відтоді начальник Лівого крила палацової гвардії не втрачав надії і запитував про государиню кілька разів на день. І весь цей час пані Хоноорюмі змушена була мовчати, оскільки пан Сога велів нікому не повідомляти про стан государині та не признаватися у її хворобі. Але сьогодні пані розпорядниця наважилася на відповідь. Вночі вона будь-що проведе нещасного юнака в головні покої, аби він зміг відвідати свою кохану. Його краса і палкість розчулювала її, і вона готова була сприяти їхнім зустрічам, як  і раніше.

          Крім цього, був тут й інший розрахунок. Можливо, відчувши присутність Мікото в кімнаті, государиня прокинеться, і холодна хвороба відступить. Усе влаштується, якщо їм вдасться знову зійтися, і вони більше не журитимуться. Саме тому вона й послала пані Нану до пана Танака з посланням і наказала повертатися якнайшвидше з відповіддю.

          Але час минав, а та, мабуть, не поспішала.

          …Намі знову снилося море і піщана коса, що врізається в нього. Тепер Мікото нагадував їй молодого окімі, на плече якого опустилася безтурботна квітка персика. Волосся його було зібране в кадзуру, а очі були темними і вологими.

          – Ця наша зустріч – остання, – повідомив він, беручи її за руку. – Я сумуватиму за тобою, «хвилько». А ти? Ти згадуватимеш мене?

          Намі все ще злилася, але не відповісти не змогла. Якось вона вже відповідала на це запитання на цьому самому місці. Але що саме відповіла, ніяк не могла згадати.

          – Якщо остання, то буду, – вона аж ніяк не хотіла втрачати нагоди вразити його. Висмикнувши руку з його гарячої долоні, Намі відсторонилася. – Іди. Іди, поки я не передумала і не покликала тебе.

          Обдарувавши її сумною посмішкою, він відвернувся і рішуче попрямував до моря. Дозволивши йому віддалитися кроків на п’ятнадцять, Намі вперто пішла за ним. Вона ступала безшумно, намагаючись приховати свою присутність за його спиною, і це виявилося зовсім нескладно – Мікото не озирався. Діставшись того місця, де ховалося підводне урвище, він не став зупинятися і сміливо ступив у воду. Коли море досягло його плечей, волосся, що вибилося з гладкої зачіски, розпливлося по поверхні брудною плямою.

          Государиня наче схаменулась.

           – Гей, Мікото, що ти робиш? Ти ж утопишся! – гукнула вона.

          Голос його був глузливий, як завжди, коли вони обговорювали щось поза розумінням звичних речей.

          – Я вірю. Вірю в тебе, «хвилько». І в себе також вірю. Тобі буде приємно дізнатися, що ти дуже переконлива.

          – Ти чиниш так мені на зло?! – випалила вона.

          Хлопець озирнувся.

          – Ні, звичайно, ні, – посерйознішав він. – Я просто вірю. Нічого більше. Усі недавні події переконали мене, що в такій вірі криється глибоке значення.

          І зник під водою.

          Намі ніби вросла в пісок. Вона спробувала звільнити ноги, але марно. Пробувала кричати, але поряд не було нікого, хто міг би прийти їй на допомогу. Піщана коса була пуста. Лише на обрії вона зливалася з синім морем.