Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Теорію про божевілля вже остаточно відкинуто. Залишилось дві робочі версії: експеримент і потраплянство. Для експерименту можна було і світ вигадати, материки, країни, мову. Для «Володаря кілець», на хвилиночку, ельфійську написали. Але невже в нашій країні в якомусь інституті існує подібне фінансування? Чи ж я не працюю в НДІ і не знаю внутрішню кухню? Але й в потраплянство вірити теж якось аж занадто складно. Тому поки лишаю обидві, але удаю, що схиляюсь до останньої.

Коли через хвилин десять чується стукіт у вхідні двері, я навіть не замислюючись відчиняю, вирішивши, що за ними Ліна. Але помиляюсь. Прийнявши моє красномовне запрошення увійти, поріг переступають граф Емерей і професор Ешлі.

— Радий, що ти вже встала, Ево, — пильно оглядає мене карими очиськами. — Раніше ти любила повалятися у ліжку.

Мої щоки спалахують від гніву, а на язику так і крутиться міцне слівце, яким хочеться нагородити цього нестерпного графа. Звідки йому знати, чого Ева валялась, може від того, що любий чоловік напередодні палицею відходив, га?

— Ну що ж ти бентежиш дівчину, Тео, — широко посміхається лікар-здоровань. — Як ви себе почуваєте?

Тепер я можу вже детальніше розглянути свого вчорашнього захисника, і розумію, що хоч його волосся й абсолютно біле, але сам він ровесник графа. За моїми приблизними підрахунками йому близько тридцяти.

— Добре, — тихо відповідаю, чомусь засоромившись.

Не звикла бачити доброту в цьому світі, принаймні від чоловіків, підсвідомо очікую якоїсь каверзи.

— Але я все-таки маю вас оглянути, леді Еванжеліно. Тим більше перед майбутньою поїздкою, — наполягає він.

— Не треба! Я не брешу! — заперечно мотаю головою.

Зненацька стає ніяково. Страх перед лікарями та процедурами нікуди не дівся. Навіть коли вони так мило посміхаються і так по-доброму зиркають з-під густих сивих брів. Хіба мого слова не достатньо?

— Треба! — карбує граф. І я розумію, що сперечатися марно.

Цей скрутить в баранячий ріг, навіть не зважить на мій опір.

А доки доктор Ешлі уважно слухає моє серцебиття, світить у вічі ліхтариком, б'є молоточком по колінах, Емерей знаходиться поруч і напружено за всім спостерігає. Ніби шукає докази чи то мого обману, чи то, навпаки, щирості.

— Тео, з леді Еванжеліною все гаразд, — нарешті оголошує свій вердикт. — Але я б рекомендував таки почекати з поїздкою. Зміна обстановки може негативно позначитися на твоїй підопічній.

Затамувавши подих, чекаю на відповідь графа. Ледь стримуюсь, щоб нетерпляче не вовтузитись. Мить тому виникла у мене одна геніальна ідея. І для її втілення мені конче необхідно залишитись саме в Байлеморі, а точніше, повернутись у лікарню.

Якщо посудити, останні мої спогади — експеримент Віті і енцефалограма, а лікар “Пенсне” стверджує, що та перетворилась на овоч після електрошоку. А що як саме це примусило мене опинитись тут (звісно, якщо ми беремо теорію переселення душ з фентезі Полі). Але, як на мене, теорія цілком заслуговує на життя, і чому б не дати їй шанс. Потрібно всього-на-всього ще раз піддатися процедурі електрошоку. Й перевірити все на ділі. Не факт, що допоможе, але я буду дурепою, якщо не спробую.

— Ні, Рігане. Я не можу, ти ж знаєш. Глен... — ледь чутним, трохи хрипким голосом відповідає Емерей. У цьому тихому рівному голосі вир емоцій, природа яких мені не відома. Але знову глибоке почуття провини починає ятрити душу, варто лиш мені хоч трохи відпустити на волю почуття.

— Так, Тео, вибач, — опускає голову лікар. А потім, струснувши розкуйовдженою чуприною, наче відганяє сумні думки. — Усього найкращого, леді Еванжеліно!

— До зустрічі, докторе Ешлі, — щиро посміхаюся у відповідь.

— До завтра, Ево, — холодно прощається мій опікун. — Розсіяно киваю, йому посміхатись ні краплі не хочеться. Цікаво, хто ж такий цей Глен. Чому у мене настільки болить серце, варто лиш згадати це ім’я. І доктор Ешлі, цей добрий веселун відразу ж похмурніє, як тільки мова заходить про нього.

Після їхнього відходу Ліна таки приносить із півдесятка зачитаних мало не до дірок книжок, але марно. Я хоч і розумію мову, якою зі мною розмовляють, сама доволі складно спілкуюсь, думаю, але читати не можу зовсім. Замість літер сторінки покривають дивні закарлючки, які для мене геть нічого не означають. А просити буквар не наважуюсь, та й навряд чи його десь можна дістати в такий короткий термін.

Так пововтузившись цілий день, не розуміючи, куди себе приткнути, лягаю спати досить рано. А вже в ліжку збентежено й трохи налякано обмірковую завтрашню поїздку, і даю собі обіцянку попри все повернуться сюди й зробити все можливе, аби потрапити додому.