Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

— Яку дорогу?

Ошелешено кліпаю очима.

— Як яку? Ми ж завтра Айвернес вирушаємо.

— Куди вирушаємо?

— Айвернес… Родовий замок… В-в-в-и що забули? Ц-ц-це через хворобу… Через те, що з вами в лікарні робили так, лікар Ешлі попереджав… — губи служниці тремтять від співчуття.

Ковтаю грудку в горлі.

— Так Ліно… — кусаю губу. — Інколи, розумієш… Інколи я буду раптово щось забувати… А потім згадувати. Або не згадувати. Ти не дивуйся. Це дійсно через методи лікаря…

Дівчина розуміюче киває. Ледь не хлипає.

А я задумуюсь. Новина про від’їзд трохи лякає. Та й замок взагалі, як вид житла. У моєму уявленні це похмура сіра кам'яна будівля, холодна і непривітна, а найголовніше – без елементарних зручностей. Що я там буду робити?

Ніколи не належала до того типу дівчат, які захлинаючись читають жіночі романи про хоробрих горян і ніжних дам, як ото Поля. У неї на смартфоні купа вкладок з сайтами де можна звантажити чи читати онлайн, вона ці книги ковтає, як пиріжки, по три за день. Навіть паперові не купує. Пирхає — нащо, якщо електронка дешевша і місце не займає. На лекції книги, в кімнаті серіали. Як тільки сесії примудряється здавати.

Коли у мене був вільний час, що траплялось не часто, все ж віддавала перевагу науковій фантастиці. А опинитись у минулому столітті поготів не мріяла. Нерозвинена медицина, відсутність прав, патріархальне суспільство та нехтування гігієною мене абсолютно не спокушали. І ось тепер я тут. Чи то велінням долі, чи то дивним вивертом свідомості. До речі, а тут це власне де?

— Ліно, — мило усміхаюся служниці, поки вона сервірує стіл. — Так от, оскільки я трохи була нездорова й не все пам’ятаю...

Дивлюсь допитливо на дівчину, яка, кивнувши, старанно відводить очі. Мабуть, хвороби психіки тут вважаються чимось ганебним і непристойним як тема для бесіди. Але в мене не особливо є вибір, хто ще може мені спокійно та докладно розповісти про те, хто я така, де опинилася і чому мене так не любить пасинок покійного чоловіка.

— Ти не могла б мені трохи допомогти… — влаштовуюся за столом. Акуратно розстеляю серветку на колінах (на щастя, хоч якісь елементарні знання етикету в мене присутні).

— Так, леді, мене попередив доктор Ешлі, — знову киває служниця. — Він ще розповів мені про якусь фагу… фігу… Ну, що ви себе вважаєте кимось… кимось іншим. І попросив вам допомагати всіляко…

Яке ж диво цей лікар! Хоча одна нормальна людина знайшлася, якій властиве співчуття та бажання допомагати. І ще Ліна, сподіваюся…

— Так, Ліно, доктор правий, мені дуже потрібна твоя допомога.

— Леді, та я все для вас зроблю! — палко заявляє покоївка, хапаючи мене за руки. — Ви ж… Ви ж мені врятували життя.

Шоковано дивлюся на неї, не знаючи, що сказати.

— Ви звичайно не пам'ятаєте нічого, — хлюпає носом та витирає очі краєчком фартуха. — Ви сховали мене від друзів вашого чоловіка, коли ті хотіли розважитись, хоч потім вам за це дісталося від лерда Хендріка. Тиждень з ліжка не вставали.

Покоївка починає тихо схлипувати, а я навіть не знаю, що відповісти.

— Напевно, деякі моменти мені краще не згадувати, — нарешті приголомшено заявляю. По спині прокочується озноб. Як наяву відчуваю сіпаючий біль, наче відкриті рани посипали сіллю. Схоже з цією Еванжеліною у нас не тільки колір волосся спільний, а ще й життя з садистом… — Давай ти мені краще розповіси про мене саму: хто я, звідки, чому вийшла заміж за таке чудовисько ... Та й про країну, де ми знаходимося. Адже я і цього не пам'ятаю. У лікарні лікар сказав, що я навіть букви та цифри забула.

Спроби відвернути Ліну від оплакування мого минулого життя мають ефект, і вона, пару разів судомно зітхнувши, починає розповідати. 

А в міру цієї розповіді, я розумію, що вигадати мені було б таке дуже складно. Продумати до найменших дрібниць назви країн, столиць, політичний устрій, імена королів, аристократичних родів. Деталі завжди будуть видавати фантазію і реальність. А взяти за зразок щось із земного, так навряд чи на Землі існує королівство Вініконія...  Перша версія про божевілля починає хитатись.

Зараз ми перебуваємо у її столиці Байлеморі. У цьому будинку Еванжеліна і жила з чоловіком довгий, сповнений мук і знущань рік. Чому вона вийшла за старого маркіза, хоч спочатку була заручена з його пасинком, ніхто не знає. Подейкували, що дівчину привабило на багатство та високий титул. Але Ліна, яка прислужувала Еві ще з батьківського дому і пішла за нею в дім чоловіка, запевняє, що справа була зовсім не в цьому. А в чому саме, господиня їй так і не зізналася. Всі спроби викликати на відверту розмову, або миттєво припинялися, або закінчувалися сльозами. Ліна щиро переживала, бачила, як мучиться молода панночка, але не могла їй допомогли. Шлюб був явно по неволі. Та що примусило Еву на нього погодитись залишалось загадкою навіть після смерті лорда Хендріка.

Тепер стає трохи зрозумілою недовірливість та ненависть графа Емерея до мене. Але невже зробивши вибір на користь його вітчима, меркантильна наречена настільки вразила його гордість? Відповідь хоч і очевидна, але серце мені підказує, що ця таємниця має подвійне дно.

Зі сніданком розправляюся миттєво. Не знаю, коли востаннє їла Еванжеліна, але зважаючи на все дуже і дуже давно. І вовчий апетит перший тому доказ.

— То коли кажеш, ми їдемо? — перепитую у служниці, допиваючи чай.

— Завтра леді, — охоче відповідає Ліна, збираючи брудний посуд на тацю.

І що мені весь цей час робити? Чим Ева займалася у вільний час. Що взагалі роблять дівчата мого віку, замкнені у чотирьох стінах.

— Ви дуже любили читати, — раптом каже Ліна, і я розумію, що поставила це питання вголос. — Хочете я вам принесу улюблені книжки з бібліотеки? Може, вони допоможуть згадати хоч щось…

— Неси. Може й допоможуть... — киваю, не наважуючись ламати тендітну надію, що виникла в душі вірної служниці. Щиро кажучи, у мене навіть прокидається якесь почуття провини, адже я обманюю її. Я самозванка, що зайняла тіло її обожнюваної господині, а ось де господині й чи вона взагалі жива, це невідомо.