Марк Аврелій Антонін - Наодинці з собою

Камілл, Цезон, Волез, Дентат{171}; трохи згодом — Сціпіон і Катон; а далі й Август, і Адріан, і Антонін{172}. Бо все минуще скоро стає схожим на байку, а там і в цілковите забуття поринає. Тут кажу про тих, котрі справді були диво-світочами; а що ж решта? Тільки-но випустять дух — і в безвість пішли, без сліду пропали{173}. То назагал, що ж воно таке — ота вічна пам'ять? Цілковита марнота. Але до чого ж нам тоді докладати труду? Та ось же, до цього єдиного: до праведних думок, до суспільних діл, до слів, у яких жодної брехні, і до налаштування вітати все, що нам припадає, бо воно — конечне, знане, і тече з того самого джерела, з того самого начала.

34. Охоче піддавайся Прялі-Клото{174}: дозволь їй вплітати себе до чого лише забажає.

35. Усе хвилеве: і хто пам'ятає, і кого пам'ятають.

36. Ненастанно споглядай, як усе стається через перетворення, і звикай брати на ум, що природі Цілого ніщо так не до вподоби, як перетворювати суще і творити щось подібне, але вже нове; бо все суще — це, певним чином, насіння будучого. Але ти, навпаки, уявляєш сім'ям лише те, що вкидають у землю чи в лоно, — а це ж велике неуцтво.

37. Ти ось-ось помреш, а так і не став: простим; незворушним; таким, що не має жодної підозри, нібито якась шкода прийде ззовні; до всіх прихильним; таким, що поклав собі розумітися лише на праведних вчинках.

38. Приглядайся і до керівної частки вирозумілих людей, і до них самих: від чого втікають, за чим біжать.

39. Твого зла не існує ні в чужій керівній частці, ні в закрутах і перемінах того, що довкола тебе. То де ж воно? А там, де ти визнаєш, що воно є. Не визнавай зла — і все буде добре. Хай навіть ріжуть і палять те, що тобі найближче, — твоє тіло; хай воно гноїться і зогниває — однак треба, щоб та частка, яка це визнає, була спокійна, себто судила, що це — ні зло, ні добро, бо може припасти і злому, і доброму чоловікові порівну. Бо те, що припадає рівно ж і тому, хто живе за природою, — не є ані природним, ані неприродним.

40. Ненастанно помишляй про Всесвіт як про єдину істоту, що посідає єдине єство і єдину душу; і те, як усе підпадає під його єдине відчуття; і як він усе чинить у єдинім устремлінні; і що усе — спільна причина всього, що стається; і що то за прядиво і плетиво.

41. Як мовив Епіктет, ти є душа, що тягає за собою мерця{175}.

42. Ніщо не є зло для того, що зазнає перетворення, так само, як ніщо не є благо для того, що внаслідок перетворення існує.

43. Вічність — то ріка, то могутній потік того, що стається: щойно якась річ вигляне — а вже її пронесло повз нас, і натомість несе іншу, яку також віднесе геть.

44. Все, що нам припадає, — таке ж звичне і знане, як навесні троянда чи влітку овоч; такими є і хвороба, і смерть, і наклеп, і зрада, і все те, чим веселяться чи, навпаки, журяться дурні.

45. Все, що настає, завжди близьке до того, що передувало, адже це не перелік окремих речей, котрі вкупі лише з примусу, а розумна сув'язь; бо як усе суще доладно упорядковане, так і все те, що стається, виявляє не просто спадковість, а дивовижну взаємну близькість.

46. Завше пам'ятай оте Гераклітове, що для землі смерть — стати водою, а для води смерть — стати повітрям, а для повітря — вогнем, і навпаки{176}. Пам'ятай і про того, хто забув, куди йому дорога{177}; і що з ким найтягліше спілкуються — з розумом, який уряджає Ціле, — з тим і мають розбіжності{178}; і що з чим день у день мають справу — те видається їм чужим{179}; і що не можна чинити й мовити, неначе уві сні{180} — хоч і тоді здається, наче щось чинимо й мовимо; і що не можна бути дітьми своїх батьків, себто лише тим, що перейняли{181}.

47. От якби хтось із богів сказав тобі, що помреш завтра або вже напевне післязавтра; тоді для тебе мало важило б, що саме післязавтра, а не завтра (якщо, звичайно, ти не останній скнара, бо скільки ж там тієї різниці!). Так само не роби великого діла й з того, щоби померти через багато літ — а не завтра.

48. Завше май на умі, скільки ж то було лікарів, які часто супили брови над недужими — та самі повмирали; і скільки вчених звіздарів, які бундючно провіщали чужу смерть; і скільки філософів, які утисячне товкли про смерть і безсмертя; і скільки витязів, які вклали таку силу люду; і скільки тиранів, які вживали своєї влади над душами з такою страшною знавіснілістю, начебто самі були безсмертні; і скільки міст, так би мовити, цілковито «вмерло», як от Геліка, Помпеї, Геркуланум{182}, безліч інших.

Отак перебери одного за одним усіх, кого знаєш: щойно цей оплакував того, а вже й сам простягнув ноги, а там і той, хто його оплакував; і все за такий короткий час. А назагал, завше вбачай в усьому людському хвилевість і скінченність: вчора — грудочка слизу, завтра — мумія або попіл. Тож перейди цей маленький відтинок у згоді з природою і погідно прийди до розв'язки — немовби стигла оливка, яка впала, благословивши ту{183}, що її виносила, і склавши дяку тому дереву, що її вродило.

49. Будь немов та круча, яку раз у раз б'ють хвилі, а вона, знай, стоїть, і довкола неї влягаються кипучі води{184}.

— Ото я нещасливець, ото вже мені припало! — Та ж ні, не так. Ото я щасливець, бо, хоч мені отаке припало, переживаю його безболісно: ні теперішнім не побиваюся, ні прийдешнього не боюся. Таке могло би припасти кожному, та не кожен це пережив би безболісно; то хіба ж те — більше нещастя, аніж це — щастя? І чи взагалі назвеш нещастям для людини те, що не є невдачею для її природи? І чи вважатимеш невдачею людської природи те, що не суперечить її волі? То що ж? Її волю — знаєш; то невже оте