Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Кроки ставали все важчими, і сонце вже високо піднялося над лісом, коли ми нарешті наблизилися до точки, вказаної на карті. Місце було похмуре і мовчазне, ніби тут давно ніхто не був. Перед нами відкрився вузький каньйон, обмежений з обох боків крутими кам’яними стінами, що піднімалися високо вгору, закриваючи вид на небо.

На мить ми всі зупинилися, оглядаючи цей вузький прохід. Тут було темно, і тільки кілька сонячних променів ледь пробивалися крізь густі зарості на вершинах стін. Каміння під ногами було вологим і слизьким, а кожен наш крок відлунювався глухим відгомоном.

Каре вивчав мапу ще раз, уважно роздивляючись кожну лінію. Його вираз обличчя ставав усе серйознішим. Я відчувала, що щось не так, і Намід, мабуть, також, бо він напружився, ніби відчувши наближення небезпеки.

— Тут десь має бути вхід, — прошепотів Каре, його голос лунав майже приглушено через навколишню тишу. — Ми повинні бути обережні.

Ми продовжили рух вперед, обережно оглядаючи кожен куток. І тоді ми побачили її: вузьку тріщину в стіні каньйону, що вела кудись углиб. Вона була настільки непомітною, що ми легко могли б її пропустити, якби не пильне око Каре. Він обережно доторкнувся до каміння, і воно, наче реагуючи на його дотик, почало відступати, відкриваючи вхід до печери.

— Це воно, — коротко промовив він, кивнувши нам.

Ми рушили всередину, і там нас зустріла густа темрява. Печера була вузька і низька, і ми змушені були рухатися майже в повній тиші, обережно переступаючи каміння й стараючись не зачепити стіни. Мої думки плуталися між страхом і напругою, але я намагалася не показувати цього, особливо коли бачила, як Каре впевнено веде нас уперед.

Час йшов повільно, коли ми йшли далі, але раптом я відчула, як повітря стало важчим, наповненим якимось невідомим загрозливим відчуттям. Ми всі зупинилися водночас, коли почули звук — ледь чутний, наче шелест вітру, але з якоюсь дивною інтонацією, ніби хтось намагався приховати свою присутність.

— Приготуйтеся, — шепнув Каре, його очі сяяли від концентрації.

І тоді це сталося. З темряви насунули тіні — чотири фігури, загорнуті в чорні плащі, які з неймовірною швидкістю кинулися на нас.

Моє серце забилося швидше, адреналін вдарив у кров. Я швидко зосередилася, викликаючи вогонь у своїх руках. Полум’я вмить охопило мої пальці, і я відчула його міць, яка спонукала мене до боротьби. Моє серце билося в ритмі з язиками полум’я, яке я відправляла на ворогів.

Каре почав концентрувати енергію, його рухи були плавними та впевненими, ніби він був частиною цієї печери. Його здатність концентрувати енергію здавалася мені чимось надприродним. Він створював невидимий щит, що відбивав удари супротивників, а потім, направляючи її, розбивав ворогів на шматочки. Це було настільки потужно, що здавалося, ніби він здатен зруйнувати саму структуру світу.

Тим часом Намід підняв руки, і з-під землі вирвалися потужні потоки світла, що оточували його, утворюючи захисний бар'єр. Це світло не просто захищало його, воно було якимось живим, що реагувало на кожний його рух. Намід спрямовував ці потоки на нападників, збиваючи їх з ніг і осліплюючи їх. Печера засяяла цим прекрасним, але смертельним світлом, що нагадувало світанок, який несе смерть для тих, хто цього не чекав.

Я швидко рухалася, намагаючись не підпускати ворогів до себе занадто близько. Викликавши велике полум’я, я створила вогняний щит, який розійшовся хвилею, збиваючи нападників назад. Вони завивали від болю, коли вогонь обпік їхню шкіру. Один із них спробував напасти на мене збоку, але я різко розвернулася і послала на нього потужний вогняний удар, який відкинув його до стіни печери. Його тіло зустрілося зі стіною з оглушливим звуком, і він більше не рухався.

Каре, діючи з точністю годинникового механізму, накинувся на іншого ворога. Його руки, наче леза, різко відправили супротивника в глибокий сон, поклавши руку на його лоба. Нападник впав на землю, мов мішок з піском, не встигнувши навіть зрозуміти, що сталося.

Намід, побачивши, як ще один нападник намагається підкрастися до нього, направив на нього струмінь світла, такий яскравий, що здавалось, він розсік темряву, залишаючи за собою лише порожнечу. Нападник кричав від болю, намагаючись захистити свої очі, але було вже запізно. Світло осліпило його і, ймовірно, назавжди відібрало зір.

Моя черга прийшла, коли нападник, бачачи поразку своїх товаришів, спробував напасти на мене з відчаєм у очах. Але я вже була готова. Я викликала великий стовп вогню, який піднявся навколо мене, оточуючи нападника. Його крик злився з ревом полум'я, і в одну мить його більше не стало. Вогонь охопив його з такою силою, що він згорів до попелу, не залишивши жодного сліду.

Битва була швидкою і жорстокою. Тільки після того, як усе закінчилося, я змогла зробити глибокий вдих і розслабитися, відчуваючи, як напруга повільно зникає з мого тіла. Ми всі стояли серед поранених і мертвих ворогів, не вірячи, що все закінчилося так раптово.Після битви завжди дуже тяжко, адже сила забирає емоції, звичайно, це був страх та тривога. Але легше з ними чим взагалі без емоцій.

— Що це було? — запитала я, важко дихаючи.

— Захисники цього місця, — відповів Каре, обводячи поглядом печеру. — Вони знали, що ми прийдемо.

— Вони були готові, — додав Намід, оглядаючи навколо. — Але ми теж.

Ми продовжили свій шлях, залишивши за собою місце битви. Я не могла позбутися відчуття, що це був лише початок, і що на нас чекало щось ще небезпечніше.

Шлях привів нас до ще однієї кімнати, освітленої м’яким світлом. Тут не було більше тіней, тільки спокій і тиша. У центрі кімнати знаходився алтар, на якому лежав старовинний амулет. Він випромінював слабке сяйво, ніби це був останній ключ до нашої мети.

— Це воно, — промовив Каре, підійшовши ближче. — Це саме те, що ми шукали.

Ми стояли перед алтарем, дивлячись на амулет. Ніхто з нас не наважувався його торкнутися, хоча ми знали, що це наш єдиний шлях до виконання місії.