Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Ранок розпочався тихо і спокійно. Ліс був занурений у ранковий туман, а сонце ледь пробивалося крізь густу завісу дерев, килим покриття яких ще зберігався від ночі. Я прокинулася від м’якого світла, що розплилося по моєму обличчю. Легкий вітерець ковзав між гілками дерев, відносно гучний спів птахів лунав у повітрі.

Намід уже був на ногах. Я чула звук, як він розпалює багаття, і запах свіжого піску від підсмаженої їжі почав заповнювати повітря. Я піднялася з підстилки з листя, яка м'яко огортала моє тіло, і підійшла до вогню. Він знову виглядав серйозно, але я знала, що це було частиною його натури.

— Доброго ранку, — сказала я, намагаючись виглядати веселою, хоча сама ще не зовсім прокинулася.

Намід кивнув у відповідь, і його руки, що працювали над підготовкою їжі, не зупинялися. Він завжди був таким: зосереджений і рішучий, навіть коли здавалося, що його мізки вже почали працювати на автоматичному режимі.

Каре зник десь серед дерев, повернувшись лише після того, як багаття вже було розгоріле. Він приніс кілька гілок для підпалювання, які його гостре око помітило у лісі. В його руках був багатий на листя і трави букет, який він кинув на підлогу.

Ми сіли навколо вогню і почали їсти. Їжа була простенька, але смачна: шматочки м'яса, овочі, запечені на вогні. Намід працював над своєю часткою, не відзначаючи нічого особливого, але я помічала, як його погляд іноді мимоволі затримується на нас з Каре.

Після сніданку Каре оголосив, що ми повинні вирушити. Ми збирали речі і взяли все необхідне, знову вийшовши на стежку, що вела нас далі. Дорога була вузька, спочатку покрита рослинністю, але поступово вона ставала ширшою і чіткішою. Ми дістали карту і почали рухатися за її вказівками.

Ліс відступав, і ми піднялися на невеликий пагорб, де Каре раптом зупинився і глянув на нас з серйозним виразом обличчя. Я помітила, що його звичайна врівноваженість була дещо порушена, і це привернуло мою увагу.

— Є щось, про що я хочу розповісти вам, — сказав Каре, повертаючи свою увагу до нас.

Намід зупинився поруч, і я також підійшла ближче. Я могла відчути, як наші серця прискорилися від несподіванки і тривоги.

— Я блукав між часами через прокляття, яке наклав на мене мій батько, — почав Каре. — Це прокляття забороняло мені залишатися в одному часі. Я змушений був подорожувати між минулим і майбутнім, і це було дуже виснажливо.

Каре поглянув на нас знову, і я відчула, як його слова проникають в моє серце. Його очі були сповнені печалі і тяжкості, і це стало очевидно, чому його постійні мандри були такими важкими для нього.

— Я зустрів вашого батька— продовжував він. — Він запропонував угоду: він зняв прокляття і дав мені координати, куди і коли я мав переміститися, щоб я допоміг вам у цій справі- це і є моя частина угоди.

Каре робив паузи, щоб переконатися, що ми розуміємо. Я могла бачити, як його слова впливають на Наміда, який уважно слухав, і, можливо, шукаючи більше деталей про це. Ми всі знали, що наш шлях був сповнений складнощів, але ця інформація додала новий вимір до нашого розуміння ситуації.

— Ваш батько не знімав прокляття безкоштовно, — продовжував Каре, — і тепер я тут, і я маю намір виконати свою частину угоди. Нам потрібно залишатися зосередженими на нашій меті і не забувати про те, що ми повинні зробити.

Після того як Каре закінчив свою розповідь, ми продовжили наш шлях, але я помітила, як Намід час від часу кидає погляди на нас з Каре. Це виглядало так, наче він намагався зрозуміти щось більше про наші стосунки і наші взаємодії. Я не була впевнена, чи це пов’язано з тим, що він почув, чи це просто його спосіб спостереження, але це не давало мені спокою.

—Що між вами?— різко випалив Намід.

—Між нами?—питаю намагаючись не видати того, що відбулося між мною і Каре ввечері.

—Я не сліпий, усі ці погляди, взаємодії—зітхає Намід—просто хотів почути це від вас

—Хоча, можете і не відповідати. Сам все бачу,не дурень.—наче ображено каже Намід

Далі ми йдемо в тиші. Я й сама не знаю, що між мною і Каре. Що це було вчора?І що робити далі?Думки перепліталися і не давали нормально зосередитись. Каре наче відчув моє занепокоєння. Він легенько торкнувся мого стегна і прошепотів:

—Занадто голосно думаєш, іскорка.— Каре щиро посміхнувся —далі буде тільки так, як ти сама того захочеш.

Іскорка?!Що це за кличка взагалі така? Здивовано подумала я, але не подала виду.

Ми підійшли до старого моста, що перетинав невелику річку. Каре взяв нас під руку, щоб перейти через нього, і ми далі слідували за картою, що вказувала на нову точку призначення.

По дорозі я відчувала, як наша взаємодія стає дедалі тіснішою, і це не залишалося непоміченим для Наміда. Я бачила, як його погляд іноді затримується на нас, і це було трохи незручно, але я намагалася не зважати на це.

Схоже, ми вже близько до пункта нашого призначення.