Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

якби нас зачіпали, тоді вже інакше. Але вони раді, ген у містечках поприсідали тихенько, як миші. Раді, що ми їм даємо спокій. Най за це дякують цісареві! І так най буде все, але по-старому, не по-новому. Один лише ґазда, цісарський ґазда над нами, один його радник-побратим, той, якого народ вибрав князем-депутатом.

Так нехай буде завжди. Поки звідти, з-за гір, заблищать нові патенти, поки цісар пришле побратимам нові подарунки.

При зачитуванні патенту були присутні пушкарі, яких досить багато зібралося на цвинтарі. Ворожнеча поволі минула. Колишні цісарські слуги, тепер розжалувані й упосліджені, зійшлися, цікаві, що там їхній пан наказує, чи не кинув, може, якогось слівця для своїх слуг. Коли побачили золоту палицю, коли почули слова патенту, скупчилися якомога ближче до Дмитра. Оточили його, зверталися до нього з шаною, як до свого ватажка. Після Дмитрової промови деякі кричали «віват», галасували, дехто навіть стріляв із пістолів на честь цісаря і на честь князя.

Проти цього відразу виступили деякі присутні. З туману, десь із глибини натовпу, якийсь сильний голос промовляв:

– Питаю вас: чи Дмитро наш депутат чи пушкарський? Коли наш, як то кажуть, князь, і є ґаздою, коли цісареві побратим – то і цісар ґазда. То ми з цісарем домовлялися. То мандатори, пушкарі, уряди, служки полатані не мають чого пхатися до згоди між дуків, князів, між ґаздів. Згода з ними? А кара для них де? Якщо цісар сам має ґаздувати, то не може бути, аби такий, що не працює, котрому з драчки і грабунку платня тече, як вода, мав в очах цісаря рівнятися у праві з нами, ґаздами. Чого вартий такий патент, якщо їх так залишити у нашому світі без кари? Свобода для всіх. Це означає, що оте дрантя, що шарапатки й пушкарі, всіляке пусте насіння, буде рівнятися з нами, ґаздами?

Ще раз пробував Дмитро відповісти. Говорив тихо, якимось таким шепотом, що не одного пройняла дрож:

– Голос мій, але слова цісарські. Де ж ті побратими, де ж силачі, що поможуть цісареві двигнути скелю, яка нас притискає, що кинуться на неволю і врешті на самого Архиюду? Будьте готові! Гості цісарські сюди пливуть, незвичайні гості. Гостину їм готуйте! Задумує щось цісар. Велике діло. Збирає величезні сили. Він є нашим побратимом, усіх вільних людей щирим побратимом. Біду хоче вилікувати, неволю повалити. Потім для всіх вір, для всіх станів, не для одного, плекати свободу. Розуміє, що рід із родом сплетений, як у пущі, як тіло живе. Так прошу вас про послух: не нападайте, як яструби, брати нерозумні, коли пушкарі на долах, не токуйте самовпевнено, як глухарі, на яких тим часом уже націлена з гущави рушниця. Геть інші часи надходять. Нічого більше сьогодні не потрібно, тільки згоди. Чекайте на цісарське слово, нове слово.

І якраз на цьому вічі не було найменшої згоди, найменшого порозуміння, гірше, ніж на зборах сліпців. Сліпота не обманює, не манить і не викривляє, як туман. Навпаки, каже вперто триматися свого або посуватися вперед, обережно й упевнено.

Казав Андрійко:

– Сидіти б їм усім, ведмедям, восени у своїх барлогах, а не раду радити. Забув про це Дмитро, захотілося йому звичаїв лицарських, зібрання, як у лицарській залі. Захотілося йому роз’яснити тумани, а розбудив нечисту силу.

З туману часом виринало до половини обличчя, мов обрубане, блимало або витріщалося риб’яче око, лупате, нажахане. Або десь дивно й страшно стирчала рука, наче трупний дороговказ. А то блискала небезпекою гостра бартка. Хоч би туди налізло з води утоплеників із виїденими лицями, а хоч би напхалися туди жабоокі, волохаті щезники чи, скажімо, якби добрі дідівські духи прислухалися звідкись і залагоджували, стишували злість та дурість, ніхто б не міг нікого розпізнати. Та й хто знав, хто там був, а кого не було. Лиш хтось побачив – як йому здавалося – знайому милу постать і вже простягав до неї сердечно руки, збирався цілувати й обнімати, аж тут підпихалася чужа, підозріла, вищирена машкара, викривлена і замазана туманом. З натовпу і з туманів хтось щось гавкав, гидко ображав вуха, святе місце і святу днину, кляв і лаяв, що хотів. Розмахнеться хтось, щоб ударити горлодера, розрубає бардкою туман, а тут біля нього цілком інше обличчя, задумане, зажурене задушним обрядом.

Тільки тому було добре, тільки тому ясно в голові, хто з нагоди свята хильнув винця більше, ніж інші, піддав собі так, що тумани не стали йому на перешкоді. Заплющив очі, бачив, що потрібно, чув, що миле, розумів ясно.

Ось такі голоси було чути з клубочіння туманів.

Ніби з-під землі, з горла, втисненого у землю, виривався белькіт:

– Запам’ятайте назавжди! Напади забороняє цісар і пан Дмитро. Правильно! Бо хоче берегти своїх добродіїв-панів, аби такі-сякі вошиві обірванці, голодні, вкриті коростою замірки та безштаньки не поживилися біля них. Аби завеликої лихви не отримали за свої злидні.

З іншого кута скрипів, теж при землі, якийсь ніби жаб’ячий голос. Можна було присягнутися, що то щезник горбатий з пикою жаби, а не християнин.

– Тепер ясно, ясненько вам у голові, га? Тепер уже знаєте все! Цього не вільно, того не вільно. Не вільно і не вільно! Тільки цісар має руки вільні! Га? Має гайдуків, пушкарів, має катів. Гой, свободо, свободо, – так співав, скрегочучи, той потворний голос.

Щораз голосніше надривалися невидимі пики.

– Палицю блискучу має від панів. Сам губернатор… Берлом нас нагодує.

– Побратими, побратими – ге, ге, ге, – реготало щось. – Вдало це вигадали. Доконечно все для панщини.

– Певно, що так, не інакше, – строгий і злий голос буркотів, наче повеневий брудний потік, – нове слово прийде, таке, що каміння маємо двигати для цісаря, гостей цісарських вигодовувати. Чули-сте…

Ці голоси губилися в шепоті, у ворожому мугиканні та буркотливих порадах, які ставали дедалі голоснішими, наче ріка вночі збиралася розлитися. Радилися впівголоса (хоч дещо було добре чути) – заманити Дмитра в засідку, відрубати йому голову й відразу десь закопати, щоб ніхто не знав. І Куділя так само. Тоді буде безпечна і повна свобода. Лиш би хтось зголосився до цього добровільно! Тим часом проклинали і кляли, так паскудили роти, ніби плювали і харкали з того туману.

Котрийсь із кудлатих полонинських дідів, що вдосталь натанцювався на гробах, а винця потягнув понад міру, був такий добрий до світу, що ніжно обнімав одного за другим тих змовницьких заколотників і горлодерів. Просив їх, аби дали спокій, аби погодилися, піддалися цісареві. Сонно говорив:

– Браття! Не