Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Тоді якийсь голос поважно й поволі сказав:

– Що та ваша свобода варта, небоже-князю? От подивися тут, послухай. То через тебе всі наші молодці подалися в опришки. А тепер на тебе самого підуть. Гай, гай! Нехай ідуть. Такого зухвальства від початку світу не було. Це свобода? Стара правда? Стара віра? Псяча віра, вовча віра й більш нічого. Людина більше непевна – а тому й до праці неохоча, – ніж за татарських, сироїдських часів. Уже за пушкарями оглядаємося – дай їм, Боже, здоров’я, – як за добродіями, за мандаторами – дай їм, Боже, неба, – як за ангелами. Хто коли щось таке бачив? Цісар, цісар – кажеш. Що цісар? Не має він, видно, сили, бідненький, нічого сам не може без пушкарів. Поклонитися треба буде мандаторам, в ручку по-подільськи поцілувати, бо саме бадилля з нас лишиться.

На цього промовця вилилася вся повінь злості, прихованої в імлі. Вдарили верески з туману, пекельна капела. Стрибали, переверталися верески, розбризкувалися, мов болото від коліс воза. Важко було щось із того зрозуміти.

– Ти, грубий кнуре, ти, вошивий баране! Гавкаєш на Дмитра, а сам кабан дуківський. Радій, кричи «віват» із пушкарями. А тим Василюковим опришкам, що їх десь понищив чи закопав славний пан ватажко, співай вічну пам’ять. Танцюй за їхні душі! Дідова субота! Затанцюємо ми й вам. Ой, гуки! Ми гуки!

З вереском, із захриплими співами переплелися тріскучі удари барток одна об одну та інакші глухі удари, що вражали людські тіла. Постріли пістолів, крики розпачу й жаху, благання: рятуйте, рятуй, Василюку! Стогони, хрипи, потім плач і голосіння жінок. Поки Дмитро продерся через натовп і підбіг, уже не було ані тих, що билися, ані тіл побитих і порубаних. Здалека ще щось стогнало, може, вмираючий, якого забирали найближчі, а з іншого боку щось реготало, може, його вбивці. Хтось прийшов власними ногами на дідову суботу, а вже до хати не повернувся, полетів звідти душею просто до святих дідів. А тумани огорнули, затаїли все, немов це осіння казка, а не кривава правда.

Усе закінчилося.

Ще якийсь голос переконливо додав, може, старий Шкінда:

– Слухайте, люди, подалі від того всього, від патентів, від віч, від усіх нових мод, цісарських чи панських! Кожен за себе! Свобода? То у нас так: що ґрунь, то інший закон, свій закон, своє право. І з цим розійдіться з Богом.

Та не розходилися. Мовчали тумани, ніби не було там живих.

І тут обізвався повний, глибокий голос, сильний, як дзвін:

– Це говорить Філько, старий Філько Желєнський з Красноїллі. Хто має щось проти мене?

Тумани мовчали.

– Якщо так, – казав далі сильний голос, – то я вам скажу. Те, що тут навколо крутиться, винюхує і ховається, то не чесне товариство, ґаздівське чи юнацьке. Це спаршивілі щурі, що плавають у гноївці, гризуться у присмерках та скавулять, даруючи один одному заразу, а потім ховаються до нір. Задушну дідову суботу так святкуєте? Хіба свято щурів святкуєте. Аби Бог вас за то побив громами, аби вас голодом розуму навчив, а панщиною – як цінувати свободу!

Тумани зітхали.

– Тепер до тебе ще говорю, Дмитре Василюків, цісарський депутате. Розумію, що цісар християнський, наш побратим, хоче, щоб було добре, якнайкраще. А кого ж має послати сюди, він, старець над могилою, кому дав свою палицю? Тебе послав, знаю це, благословив тебе геройською рукою. А ти чому терпиш розбишацьку сваволю? Чому не збереш своєї вірної жменьки? На що чекаєш? Чи злякався тепер чогось? Доведеш цим до голоду, до зарази, врешті до неволі. Така-то буде твоя свобода, Дмитрова – Василюкова.

Довго не було ніякої відповіді. Тільки туман шепотів і бурчав, іноді булькотів, і знову була тиша тим глибша, чим нетерплячіша. Тоді з туману, наче посвіт, затріпотіла, замерехтіла флояра. Так би закрити очі і слухати, слухати її: вже ніби й сонечко світить і гріє.

Андрійко каже: флояра, Божа музика, не боїться свята, навіть задушного, ані посту, ані заборони на неї нема. Сам Бог, головний пастух, грав на ній, коли ходив по землі, по горах, з овечками, в тумані первовіку. А за ним, слід у слід, хитро і глупо, музикуючи й лукавлячи, плентався Арідник із козами та зі скрипкою. Грав на скрипці, поки не догрався.

Тож співала, солодко щебетала флояра, наче сам Господь Бог збирав і розгортав правічні тумани, щоб дати світові світло, кольори та форми. А Арідник знову завертав і згущував тумани. Це так Василюкова пісня підлітала й опадала.

Так усе погане зизооке вимела з туманів і наче розсіяла рахманно радість і мирну згоду.

Ніхто не озвався навіть покашлюванням. Поки з туману, мов зі скляної криниці, не випірнув, не задзвенів голос Василюка:

– Замість відповіді на мудре слово і замість відповіді на дурні слова послухайте старої правди. Замість того, щоб коритися гайдуцьким топорам, замість того, щоб їх славити, правді старій поклоніться.

На мідному тоці, на краю землі, у страшних туманах, де ніхто нікого не може побачити, прикутий міцними ланцюгами до стовпів, таких великих, як Шпиці, сидить сам Арідник, Архиюда, батько розбрату, цісар насильства, добродій неволі.

Туди не досягає світло, бо право там дане пітьмі, пісня туди не долетить, відіб’ється від туману, бо там є право, дане похмурості та злості. Діди благословенні вимели з пам’яті думку про те місце, Бог про нього забув. Якби згадав на мить, почало б туди плинути світло, і знову чорний князь зловживав би світлом. Арідник безугавно гризе зубами мідний тік та скелі. Весь час кров йому вертається рікою з морди. Уже би вичерпався, вийшла б із нього кров і вся сила, але слуги, чортенята і чортячі гайдуки постійно приносять йому нові сили.

Шастають світом, черпають кров людську, силу людську і носять у великих козячих бордюгах до свого цісаря. Там, де незгода, де насильство, де неволя, де ллється кров людська, де марнується життя, там черпають кров чортята й посіпаки. Наливають її до бордюгів, несуть своєму ватажкові. Так він набирає сили. Що більше людей на світі, що більше править ними гріш, що більше різні, насильства, неволі, то сильніший Архиюда. Усі ми старанно його вирощуємо. До часу тримає його у міцних кліщах Боже забуття. Але додає йому сили кров християнська, людська кров, яку хлепче.

Буває, вже Арідник розгризе ланцюг, надкусить мідну брилу. Тоді й у сні Божому часом з’являється. Темна тінь сниться Господу Богу. Видно, міцнішає