Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

звістку про виклик гетьмана. Джура, помітивши Богуна, зник за дверима. За мить з'явився в супроводі генерального осавула Демка Лисовця.

– Доброго дня, полковнику, – холодно кивнув головою Литовець, котрий тримався з Іваном демонстративно стримано ще від часів свого провалу під час переслідуванні війська Лянцкоронського і Калиновського, у котрому чомусь винуватив Богуна, якого тоді гетьман відсторонив від переслідування розбитих під Вінницею поляків. – Його ясновельможність очікує на тебе, не барись.

Іван у відповідь кинув на осавула байдужний погляд і сказав:

– Я ніколи не барюсь, пане Демко.

Лисовець мало не заскрипів зубами, але промовчав і, круто повернувшись на підборах, повів Івана в гетьманські покої.

Хмельницький прийняв Богуна, стоячи посеред просторої кімнати із занизькою, як для Іванового зросту, стелею, перськими килимами на стінах і на долівці, з масивними, зробленими не надто витонченим теслею, меблями. Зодягнений був просто: у білу полотняну сорочку, оксамитові шаровари й м'які домашні сап'янці. Лише на плечах мав підбитий соболиним хутром кармазиновий жупан, настільки щільно вкритий золотим шиттям, що тканина на ньому буквально переливалася у світлі кількох десятків свічок, які палали в численних підсвічниках і канделябрах. Обличчя гетьмана, котре помітно змарніло після недавніх подій у Сучаві, виглядало надзвичайно втомлено, а в чуприні, підстриженій за польською модою, з високо виголеними скронями, а також у довгих вусах помітно побільшало сивини, відтоді як Богун востаннє бачив Хмельницького. Високе чоло гетьмана перекреслила, додавшись до попередніх, ще одна глибока зморшка, що робило вигляд його обличчя ще більш стомленим, аніж це було насправді. Іван пригадав, що сина гетьмана, Тимофія Хмельницького, котрий загинув від вибуху гарматного ядра в Сучаві, поховано лише тиждень тому.

– Доброго дня тобі, батьку козацький, ясновельможний пане гетьмане, прийми мої співчуття з приводу втрати дорогої тобі людини, – мовив Іван, знімаючи шапку і згинаючись у низькому поклоні.

– Здоровий будь і ти, полковнику, дякую за співчуття, – Хмельницький вказав Богуну на стілець, який стояв поблизу великого столу. – Сідай, розмову до тебе маю.

Іван мовчки сів на вказаний стілець. Хмельницький примостився на лаві навпроти нього, прихилившись спиною до мармурового підвіконня і щільніше застібуючи жупан. Деякий час мовчав, потім дістав з кишені жупана люльку, набив її тютюном і припалив від поданої Богуном свічки.

– Дякую, Іване, – гетьман помахом руки наказав Богунові сісти на стілець, з якого той підхопився, щоб подати вогню. – Знаєш про що піде мова?

– Здогадуюсь.

– Отже, здогадуєшся… – Хмельницький на кілька хвилин замовк, щось обдумуючи. Нарешті зітхнув. – Ти бачиш скільки люду зібралося, тут у Переяславі? З Правобережжя, з Лівобережжя, з Січі. З самої Москви люди приїхали. Багато верст шляху здолали. Тобі відомо, скільки верст від Москви до Переяслава?

– Близько тисячі, ваша ясновельможність.

– Немалий шлях. Адже тобі відомо, що таке шлях, ти теж не раз долав довгі милі шляху за моїм наказом. Бував і послом від Війська Запорізького. Востаннє, якщо не помиляюся, спільно з панами Пушкаренком та Сахновичем, під началом писаря мого, Виговського, їздив до Кам'янця посольством до Іслам-Ґерая?

– Так, пане гетьмане.

– Ну, тоді будь ласка, полковнику, нагадай мені чим закінчилося те ваше посольство?

– Хіба Виговський досі цього не зробив? – знизав плечима Богун.

– Поганий би був я гетьман, коли б він цього не зробив! – дещо підвищив голос Хмельницький. – А ти все ж нагадай.

– У переговорах, котрі відбулися між ставкою Сефера Кази-аги і польськими комісарами неподалік від Нового замку у Кам'янці, ми участі не брали, а надалі, коли відмовилися обговорювати з канцлером будь-які питання, доки не буде відновлено умов Зборівського трактату, – були, м'яко кажучи, з'ігноровані. Поляки з турками вели домовини про майбутній похід на Москву.

– Так. Залишається доповнити тебе лише тим, що нам байдуже до мети тих домовлянь. Не байдуже лише те, що почалися перемовини нашого єдиного союзника з нашим ворогом, і робиться це через нашу голову! І ще одне. Тобі має бути добре відомо: поляки відмовляються від підписання нового мирного договору, який би залишив усе на позиціях, визначених у Зборові.

– Мені відомо про це.

– Тоді чому ти дозволяєш собі брати під сумнів мої рішення і прагнення більшості військової старшини, відмовляючись присягнути на вірність московському цареві?! – голос Хмельницького задзвенів під стелею, і гетьман із силою торохнув кулаком до застеленої оксамитом лави. Богун згадав, що точнісінько так само дзвенів голос гетьмана тоді, у наметі, коли під час походу війська на Сучаву з метою визволення з осади Тимоша Хмельницького, до шатра увірвалися полковники і почали вмовляти гетьмана повернутися на Україну, відмовившись від мети походу.

– Доки за сином будеш ходити, України позбудешся, – мав тоді необережність мовити нещодавно призначений на черкаське полковництво Яцько Пархоменко, після чого миттєво позбувся лівої руки вище ліктя – знервований останніми переживаннями й нетверезий гетьман відрубав її одним помахом своєї шаблі.

Але на Богуна крик гетьмана не справив такого враження, яке зазвичай чинив на більшість генеральної старшини і полковників, не говорячи вже про рядових козаків.

– Рабства не хочу, батьку, – люто зиркнув він на Хмельницького.

– Рабства?! Ми всі скоро матимемо його! Чи мало зроблено мною, жеби закінчити війну і вільно запанувати на власній землі? Немало! Скільки крові пролито, скільки сил віддано, а що ми маємо? Трансильванія, Волощина, навіть Молдова проти нас. Польща з Кримом домовляється, з Литвою мир вилами по воді писаний, чи ти сліпий, полковнику? Чи не відчуваєш, що ось-ось, немов голодні собаки, кинуться на нас з усіх сторін, абись розірвати тіло вітчизни нашої на тисячі клаптів? – Хмельницький підхопився з лави і закрокував кімнатою, як робив те завжди, коли хвилювався. І скільки прихованої сили, скільки стрімкості відчувалося в його постаті, немолодої вже, побитої ворожою зброєю і життям людини!

– Легко казати так, як се робиш ти, Богуне! Легко сперечатися! Думаєш, я не бачу, на яку небезпеку наражаємось, йдучи у підданство дикому цареві північному? Добре розумію. І бачу. Але розумію й те, що виходу іншого не маємо. Особливо тепер, після Земського собору, котрий затвердив усе ж прийняття Війська Запорізького під протекцію Москви. Дорогого мені те коштувало, полковнику. І ми підемо в підданство. Бо лютує голод в Україні вже після стількох років війни, бо чума винищує міста і села сотнями від Дністра до Дніпра. Тому що люди ремствують, а я мушу універсалами своїми забороняти під страхом смерті продавати коней та зброю, а збиратися під полковими знаменами в разі нужди. Це ті самі люди, котрі йшли за мною до Пилявців, і я приймав їх, непрошених, десятками тисяч до війська!

– Слушні слова, батьку, – Богун відчув, як у ньому зростає