Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

— О, який жахливий каламбур! — вигукнула Береніс. — Гірше нікуди!

— Зовсім ні. Можу вигадати й гірше.

— Але тільки не в моїй присутності, — заперечила дів­чина. — Я все одно не стану слухати.

І вони продовжували пурхати, ковзати та кружляти. Після танців молодик знову підійшов до Береніс і сів поруч. Потім вони шпацерували під місяцем, і моряк розповідав супутниці про своє життя на кораблі, про свій будинок у південних штатах, про друзів і знайомих.

Пані Картер, котра вже помітила, що лейтенант весь вечір не відходить від Береніс, на ранок сказала доньці:

— Мені сподобався цей молодик, Беві. Я знаю декого з його родичів. Вони — з Кароліни. Він отримає великий спадок, бо сам — із дуже багатої родини. Ти, здається, справила на нього враження, дитинко?

— Не знаю, можливо, мабуть, так, — недбало відповіла Береніс, трохи розсерджена таким проявом материнської турботи. Їй подобалося плисти за течією, спостерігаючи за життям, наче крізь легкий примарний серпанок, і манера ставити крапки над «i» була їй не до душі. — Втім, мені здається, що він настільки поглинений своїми кораблями, що навряд чи може серйозно цікавитися чимось іншим. У нього на думці самі лиш крейсери.

Береніс скорчила глузливу гримаску, і пані Картер засміялася.

— Ах ти ж, пустунко! Немає чоловіка, котрий би не захопився тобою. То годі сподіватися, що лейтенант Брексмар може тобі сподобатися?

— Що за дивне запитання? Чому ви це питаєте, мамо? Хіба настільки важливо, щоб він мені сподобався?

— Ні, ні, звісно! Жодної потреби в цьому немає, — поспішила заспокоїти доньку пані Картер. Вона помовчала, збираючись із духом, перш ніж виконати те, що вважала своїм батьківським обов’язком. — І все ж, Беві, поміркуй про те, яка це прекрасна партія. Брексмар — із хорошої сім’ї, згодом буде дуже заможний. Ах, Беві, не хочу квапити тебе. Боронь мене Боже, зіпсувати тобі життя! Але прошу, подумай про своє майбутнє. Для тебе, з твоїми смаками та нахилами, гроші дуже важливі. А де ж їх узяти, якщо ти не вийдеш заміж за багатого чоловіка? Твій батько був такий безтурботний, а батько Ролфа — і того гірше.

І пані Картер глибоко зітхнула. Вперше в житті Береніс довелося задуматися над цим прозаїчним питанням, а заодно і над лейтенантом Брексмаром. Чи мислимо це — взяти його собі в супутники життя, слідувати за ним по світу, може, навіть переселитися на Південь? Але скільки б вона не думала, зважитися ні на що не могла. Настанови пані Картер тільки зіпсували всю справу, надавши їй якогось неприємного присмаку. Чесно кажучи, в ці миті роздумів думки Береніс не раз зверталися до Ковпервуда. Щось у цьому комерсантові, фінансистові та користолюбці привертало до себе Береніс. Їй пригадалися його слова про те, що новий будинок для нього — лише музей, пригадалося, як він мовчки подивився їй у вічі, і вона відразу збагнула значення його погляду. Майнула думка і про його багатство... Але Ковпервуд був старий, до того ж одружений, отже, нічого було про нього навіть думати. А Брексмар натомість — молодий і привабливий. Але як нетактовно з боку матері натякати їй, що вона має проявити до нього прихильність! Після цього Брексмар став їй майже неприємним. Невже ж їхні справи настільки кепські?

Тепер їй пригадалося багато, чому вона раніше не надавала значення. Так, незадовго до її зустрічі з Брексмаром вона гостювала в Реддінґ-Гіллі, маєтку, що належить родині Корскейденів-Бетджерів на Лонґ-Айленді, й якось уранці сиділа з господинею дому у вітальні, звідки відкривався чарівний краєвид на затоку, що відсвічувала блакиттю далеко внизу.

Пані Фредеріка Бетджер, свіжа, гладка, білява, незворушно-спокійна, здавалася ожившим портретом роботи якогось фламандського майстра. У сріблясто-сірому шовковому капоті, зачесана за старовинною модою, вона займалася рукоділлям, тримаючи на колінах солом’яний кошичок зі зразками норвезьких вишиванок.

— Беві, — сказала пані Бетджер, — пам’ятаєте Кілмера Дьюелму? Він, здається, також був у Геґґертів минулого літа, коли ви там гостювали?

Береніс за маленьким чіппендейлівським столиком писала лист і при цих словах підняла голову. Молодик, про котрого йшла мова, на мить постав перед її поглядом. Кілмер Дьюелма — високий, огрядний, претензійний, одягнений із показною недбалістю і завжди за останньою модою, зі штучно розхитаною ходою, з ледачими важкими рухами, з товстими червоними щоками та безглуздим поглядом... Цей жевжик мав дивовижну здатність повторювати чужі слова найнесподіванішим і безглуздим чином. Молодший із двох синів Огаста Дьюелма, банкіра, підприємця, мультимільйонера, він готувався успадкувати непоганий капітал у шість-вісім мільйонів доларів. Торік у маєтку Геґґертів Кілмер Дьюелма не відходив від неї ні на крок.

Пані Бетджер із цікавістю зиркнула на Береніс і знову взялася за рукоділля.

— Я запросила його до нас на кінець тижня, — сказала вона.

— Справді? — ввічливо перепитала Береніс. — Буде ще хтось?

— Імовірно, — ухилилася від відповіді пані Бетджер. — А сам Кілмер, мабуть, не дуже вас цікавить?

Береніс усміхнулася. Цю посмішку можна було витлумачити як завгодно.

— Ви пам’ятаєте Клариссу Фолкнер, Беві? — спитала пані Бетджер. — Вона вийшла заміж за Ромулуса Геррісона.

— Так, пам’ятаю. Де вона тепер?

— Вони зняли на зиму замок Брієль в Арсе. Ромулус, безперечно, пришелепкуватий, але ж у Кларисси розуму стане на двох. Вона пише, що вони живуть на широку ногу. До них з’їжджаються вершки паризького та лондонського вищих товариств. Я така за неї рада, уявляю, яка вона щаслива тепер. А був час, коли її доля вселяла мені тривогу.

Береніс миттєво зрозуміла натяк, але не подала вигляду. Що ж, пані Бетджер має слушність. Кожен має вчасно потурбуватися про своє майбутнє. Береніс вперше відчула важке відчуття необхідності.

У п’ятницю, рівно опівдні, прибув Кілмер Дьюелма, з валізами, портпледами, торбами та саквояжами, з власним лакеєм і запеклим ентузіазмом до гри в поло та полювання — недугами, якими він заразився від своїх приятелів. Майстерно сформульований комплімент, який надходив нібито від Береніс і був тактовно піднесений йому пані Бетджер, спрямував його розсіяну увагу на дівчину, після чого та отримала запрошення поїздити верхи на Седлі-Рок.

— Ого! Я просто в захваті від того, що зустрічаю вас знову. Геґґертів я не бачив вже цілу вічність.