Iрина Давидова - Дамір, Iрина Давидова

— Так, він же відвіз маму в Мюнхен, але, коли я подорослішав, то поїхав в Україну, пізніше і брата забрав.

— Пробач, що питаю, а батько коли переїхав сюди?

— Судячи з усього, відразу ж після розлучення. Я, якщо чесно, мало про це знаю, ніколи того, як він пішов, не вважав його своїм батьком. Одна справа, коли пройшла любов і батьки розійшлися. А він завжди мамі зраджував, так що для мене він чужий.

— Чому Італія? — вирішила перевести тему, щоб не завдавати болю коханому.

— Не знаю, просто моя слабкість.

— І моя тепер теж.

— Ліє, послухай, — почав Дамір, і я повернулася, лягаючи знову на нього, тільки вже грудьми, — пам'ятаєш, йшлося про камінь?

— Так звісно.

— Він належав мені й Кирилу — дідусь так розпорядився. І тепер ми з братом теж розпорядилися і даруємо його тобі.

— Що? — відкривши рота, здивувалася я, намагаючись збагнути до чого він все хилить.

— Червоний алмаз шалено дорогий камінь, і це наша вдячність тобі за порятунок.

— Даміре, я щаслива ти, що ви живі.

— Це не обговорюється. Просто знай, ти ніколи не будеш голодною, у тебе є гроші, що б не сталося.

— Роби, як знаєш, для мене він що є, що його немає, головне — наша сім'я! І люблю я тебе не за гроші.

— Знаю, крихітко, знаю. Ти вийдеш за мене заміж? — раптом запитав він, погладжуючи рукою мою потилицю.

— Так ми ж уже одружені, — здивувалася я і поворушила правою рукою, на якій тепер красувалося обручка, подаровану чоловіком.

— Вірно, та тільки хочу почути твою відповідь, і біле плаття побачити на тобі.

— Тоді, звичайно, «так», — посміхнулася я, і сама потягнулася за поцілунком.

***

Ми з малою сиділи у вітальні на дивані, а поруч в колисці мирно спала наша донечка, коли до кімнати зайшов схвильований Михайло. Він озирнувся на всі боки і завмер навпроти мене, чекаючи почути те, через що я його покликав.

— Добрий день, Ліє Олександрівно, Даміре, — він потиснув мені руку, не відводячи погляду.

— Добрий.

— Досить офіціозу, що ти так переполошився? — запитав, сердячись на його надто офіційний тон.

— Просто несподівано подзвонили, злякався, думав, щось трапилося.

— Щось трапилося, сідай, Міш, — посміхнулася Лія і, піднявшись з дивана, обійшла його, не забувши заглянути до Лапочка, встала позаду мене, обіймаючи за шию.

Міша присів на місце Лії і продовжував пильно дивлячись на нас, почав чекати, те, що ми хотіли повідомити.

— Міш, ми зібралися Лапочку хрестити, — вдоволено повідомила кохана, щокою увіткнувшись мені в маківку.

— Вітаю, — щиро посміхнувся він, подивившись в бік люльки, — охороняти буду на найвищому рівні.

— На най-найвищому, — підтвердила Лія і відразу ж додала: — Особливо, коли станеш хресним батьком.

— Що?

— Ти чув, що сказала моя дружина.

— Але, Ліє Олександрівно...

— Припини, Мішо, яка я тобі Олександрівна? Ти врятував нашу дочку, ти врятував мене, і це найменше, чим ми можемо віддячити тобі.

— Це моя робота, — відповів він, явно не повіривши, що ми серйозно вирішили взяти його хрещеним для Ліки.

— Може я і є твоя робота, але наскільки мені відомо, Дамір заборонив тобі що-небудь повідомляти, а ти все одно розповів йому про Ангеліку. І ти ще будеш стверджувати, що це через роботу?

— Ви все-таки не за статусом звернулися... Хто ви і хто я.

— Мішо, присядь назад! — трохи голосніше промовив я, коли він зібрався піти.

Чоловік послухався і присів назад, ліктями вперся в коліна, і важко зітхнув.

— Як ти встиг помітити, з нами прислуга сідає за стіл, — нагадав я випадок, коли Михайло залишився на вечерю, — для нас не існує «за статусом». Люди не діляться на багатих і не багатих, люди можуть бути тільки добрими і злими. Злі частіше, для мене, потребл*ді. Ти ж мені, як брат! Ти врятував мою сім'ю!

— Ти правильно сказав, Даміре, на добрих і злих, і я побачив твою душу, тому допоміг.

— І ми бачимо твою, Мішо, тому ти не можеш відмовитися. Ти будеш найкращим хрещеним для Ліки, — я не бачив, тільки відчув, як Лія посміхалася.

— Ви правда так вважаєте? — обернувшись, запитав він, а в очах спалахнув вогонь. Я знав, як він любив нашу дочку.

— І не «Ви», а «ти», годі вже! Тепер ми родичі! — зауважила Лія, і відсторонившись, додала: — Лапочка прокинеться, погодуйте, а я хочу вечерю сьогодні приготувати.