Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

Навколо неї мури саженів у три заввишки. Перед стінами ряди колючого дроту, на стінах солдати, і не просто так, а з гвинтівками. Наче це військовий об’єкт, а то і взагалі ставка Верховного головнокомандувача! І кулемети на стінах! Перед воротами пост, який пропускав тільки за перепустками. Я дивився на це все і тільки дивувався. Наказав візнику повертатися до міста.

— Вези до готелю. Я речі там залишу, трохи відпочину з дороги.

Повернувся до міста, оселився в готелі і пішов гуляти. До Фабрики. Сховався метрів за сто в кущах, почав розглядати цю фортецю. Що ж це за Фабрика, яка могла дозволити собі такі укріплення?

І таку охорону? Бо вартові на стінах постійно змінювалися, ще і перед стінами їздили козачі патрулі, які перевіряли документи у всіх, хто насмілювався наблизитися до фабричних стін. Я спостерігав із безпечної відстані, хоча фальшиві документи на ім’я Варфоломія Мурзіна в мене були. Помітив, що до Фабрики було два входи. Один парадний, з розкішним ґанком, для начальства, а другий, скромний і сірий, для робітників. Однак і ті, й інші показували перепустки, причому і коли заходили до Фабрики, і коли виходили. Також до Фабрики вела залізнична колія. При мені нею прибув ешелон вагонів на двадцять, який заїхав за мури. На воротах, крізь які заїздив ешелон, стояли озброєні солдати і прискіпливо спостерігали за вагонами, з яких я почув мукання та іржання. Мабуть, худобу повезли.

Я знайшов простацький шинок неподалік від прохідної. Спитав, коли зміна закінчується. Сказали, що за дві години. Ще трохи погуляв, а потім повернувся до шинку. Ворота Фабрики відчинилися, і з них почали виходити робітники. По одному, тримали в руках перепустки, деякі поправляли одяг, немов їх на виході обшукували. Суворі правила. Всі робітники були одягнені в однакові сірі костюми. Частина фабричних пішла додому, а деякі повернули до шинку. Сідали за довгі дерев’яні столи, замовляли закуски. Їм приносили тарілки з їжею і чайники невеличкі. Такі чайники я вже в Одесі бачив. Наче для чаю, але не чай у них. Горілка. Випивали люди, попри сухий закон. Я почекав, поки хлопці вип’ють, потім і сам підсів. На мене уваги не звернули, балакали про Фабрику. Що чергова партія сировини була так собі.

— Худі туші, самі кістки. Третій сорт! І всі такі!

— Бо війна, їжі не вистачає, ото і сировина така.

Потім іще нарікали, що плани виробітку збільшили. Однак скаржилися тихенько, начальство не лаяли.

— А ти чого тут стовбичиш? — спитав мене хлопець, який сидів поруч. Дивився вороже.

— Та я влаштуватися до вас хочу на роботу, — збрехав швиденько.

— Дурна справа. До нас такі черги, що не втовпишся, — сказав він і одразу почав дивитися на мене зверхньо, аж відсунувся. Потім мене попросили піти, бо то був стіл для фабричних. Я сів за інший. Почув, як фабричних лають. Мовляв, у них і платня вдвічі більша, ніж у інших, житло в них Фабрика оплачує, ситець їм дешевий видають, а як бійка, то поліція всіх забирає, а фабричних не чіпає, бо ж працюють на постачальника двору його величності. Ну і взагалі фабричні пихаті, на інших робітників дивляться як на жебраків, дівки тільки про фабричних мріють, щоб жити у фабричному містечку. Бубоніли мужики, але тихо, щоб фабричні не чули. А ті посиділи з годину, а потім пішли додому.

— Чого це вони швидко так? — спитав я у діда, якого пригостив чаркою.

— Бо дисципліна в них. Якщо вранці на фабрику прийдеш із похмілля чи тхнутиме від тебе, то на перший раз премії позбавлять, а на другий — звільнять. Ото і не п’ють фабричні, тримаються місця, як воша кожуха! — сказав дід, який фабричних не любив. — Гнилі люди, тьху!

— А чого гнилі? — спитав я.

— Бо продалися. Дали їм трохи більше, і все, зрадили вони весь робітничий клас. На мітинги не ходять, у страйках участі не беруть. Навпаки, он коли залізничники страйкувати почали, то прийшла тисяча фабричних і побила страйкарів. Сімох до смерті! Тварюки продажні, юди!

— А що та Фабрика взагалі виробляє?

— Та що хочеш. Ковбаси різні, вироби шкіряні і так далі. Фахівці там хороші, з усієї імперії люди приїздять, щоб там працювати. Місцевих вони не беруть, нехтують.

— А що тут, медом намазано, що з усієї імперії їдуть? — здивувався я.

— Платня тут добра, а ще коли відпрацюєш рік, то квартиру дають у фабричному містечку. Там опалення централізоване, вода подається, каналізація є. Знаєш, що таке каналізація? — спитав дід.

— Це ото коли серуть у хаті? — скривився я.

— Ото саме. Будинки чотириповерхові, на кожному поверсі по шість квартир. Одна кухня велика на всіх, туалет на шість місць і душова кімната, — розповів дід. — Там митися можна, наче у річці.

— Ти звідки про фабричне містечко знаєш? — спитав я.

— Моя донька вийшла за фабричного. Живе тепер там. Раніше мене в гості запрошувала, а зараз сказала, що не треба. Бо фабричні чужих не люблять. А я ж для них чужий, на станції прибиральником працюю, чорна кістка! Купи мені ще чашку, а то так вже нудотно, хоч вий!

Я діду ще купив, потім пішов. До фабричного містечка. Воно було неподалік, оточене парканом, на вході охорона, яка пускала за перепустками. За парканом видно було чотириповерхові будиночки жовтого кольору. Багата Фабрика, не чув я про такі. Так це для робітників. А начальство фабричне жило за містом, де