Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

— Ну, я сам не наважився, попросив колегу. Він звернувся до знайомих у Раді міністрів. Там спочатку сказали, що, мабуть, помилка, а потім до колеги прийшли люди з контррозвідки і влаштували допит. Питали і про мене, але колега зміг запевнити, що цікавився для власної наукової роботи. Йому сказали, що тема переселення закрита для наукових досліджень, і наполегливо порадили не лізти куди не треба.

— Знову контррозвідка, — скривився я. Мені не подобалися історії з контррозвідкою.

— І я про що! Чому вони так нервово реагують? Якщо селян просто переселили в інше місце, то до чого тут військова контррозвідка? Чому вони забороняють досліджувати це питання? Тут криється якась таємниця, Іване Карповичу! Вона не дає мені спокою, але я не знаю, як розкривати таємниці, я не сищик, я економіст. Тому й подумав, що, може, вас зацікавить ця історія.

— І як ви на мене вийшли?

— Почув від знайомого, що він бачив вас тут кілька разів на обіді. Він не був упевнений, ви зараз виглядаєте не так, як на своїх портретах у журналах. Але знайомий — художник, він уміє бачити головне і відсіювати другорядне. Тому і впізнав вас. Розповів мені. А я подумав, що, можливо, ця історія зацікавить вас.

— Чим? — спитав я.

— Як чим? Своєю загадкою! Невідомо, куди зникли люди. І, можливо, це тривало роками! Тисячі, десятки тисяч людей!

— Я працюю, коли є клієнти, готові оплатити мої послуги, — пояснив я свої принципи.

— А таємниці вас не цікавлять? — розчаровано спитав пан Овіс.

— Не дуже.

— Я готовий заплатити. Я непогано заробляю і можу дозволити собі задоволення власної цікавості. Ви візьметеся за цю справу?

— Ні, — рішуче сказав я.

— Чому? — знову здивувався Овіс.

— Я не хочу мати неприємностей із військовою контррозвідкою, тим більше під час війни.

— Але зникають люди! — вигукнув учений.

— Можливо, але навіть родичі не згадують про них і не скаржаться на це. То навіщо втручатися? — я підвівся.

— Ви проігноруєте таку загадку? — спитав учений з деяким презирством у голосі.

— Так точно. Бувайте.

— За ешелони платила Імператорська фабрика повної переробки, постачальник двору його величності! — крикнув мені у спину пан Овіс, але я його не слухав.

Пішов до виходу. Не те щоб зовсім не вірив у цю історію, але вирішив не шукати собі пригод. Тим більше пригод із контррозвідкою. Сидіти тихо і не лізти під кулемети. У мене в житті було достатньо неприємностей, я мав право пожити спокійно.

Із таким настроєм пішов додому. Як завжди, трохи поблукав, щоб заплутати можливе стеження, потім зайшов до квартири. Сів писати далі історію про події у Овручі, коли почав позіхати. Схотілося спати. Це було не в моїх правилах, спати вдень, я пручався як міг. Але марно: позіхав далі, очі заплющувалися, голова падала. Я не витримав і пішов до ліжка. Приліг. Пообіцяв собі, що тільки на півгодини, а потім іще попрацюю. Пообіцяв більше двох пив за обідом не пити, бо он воно як. Тільки очі заплющив, як умить заснув. І майже одразу наснилося мені дивне. Голос, уже добре знайомий мені голос, який чув я під час пригод на Кавказі й після блукання лісом на норвезькому кордоні, несамовито гримнув: «Візьми сю справу!». Від того голосу підхопився я, наче копняка мені дали, озирнувся навколо і відчув, що сон куди й дівся. Серце страшенно билося, у вухах аж дзеленчало від крику.

Я вмився, витер обличчя, потім подумав, що це від сосисок та пива. Їжа смачна та жирна, ото і навіяло мені такі дивні сни. Сів знову за стіл писати, але не писалося. Так і чув я той голос: «Візьми сю справу!» До чого тут той голос і що за голос? Я себе переконував, що просто сон поганий, і все. Ну буває таке, що там уже. Але як не переконував, а спокою не було. Ще трохи посидів, побачив, що не заспокоюся. Пішов погуляти. Хоча у Петрограді гуляти і ніде. Здебільшого тут каміння та вода. Тому я любив ходити цвинтарями. Пройшовся, подихав свіжим повітрям, наче провітрився. Прийшов додому і до вечора писав. Ліг відпочивати вже вночі, тільки заснув, коли знову наказ той почув. Голос гримів громом: «Візьми сю справу!». Підхопився я, одягся, поїхав до вокзалу, купив квиток на перший потяг до Конотопа. Ні в кого дозволу не просив, сподівався, що швидко все зроблю і поїду назад. Тим більше, капітан Мельников був на лікуванні, і до мене нікого не приставляли.

Що робити доведеться — не знав. Але розумів, що інакше не можна. Наступного дня вже по обіді прибув до Конотопа, міста невеличкого і брудного, але з трамваями, наче у столиці. Хоч трамваї були, але узяв візника і наказав відвезти до Імператорської фабрики, яку тут називали просто Фабрика. Візник кивнув і повіз. Конотоп був звичайним повітовим містом, сіруватим і одноманітним. Нічого цікавого. Аж раптом я помітив попереду високі стіни. Справжні мури!

— Що це таке? Фортеця якась? — поцікавився я.

— Та це ж і є Фабрика! — пояснив візник і підозріливо на мене подивився.

— Бачив тільки на фотографіях, то не впізнав, — збрехав я.

Уважно роздивлявся Фабрику, яка не була схожа на жодну з бачених мною.