Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Та, що крізь муки приводить у світ нове життя, буде його берегти. Діва захистила б своїх дітей.

А потім Ма побачила осяяне сонцем шатро, що стояло на вершині кургану.

Ханум відсунула запинало й запросила її всередину. Там уже чекали Тітка

Валька й Анархія. Відьма широко всміхнулася обома ротами, а забута подруга

зробила закличний жест. Ма хотіла з ними поговорити, вибачитися перед

Анархією через те, що її залишила, сказати Тітці Вальці, що розуміє її бажання

захистити дочок і не тримає зла через зраду, але десятки інших жінок уже

простягнули до Ма руки, запрошуючи приєднатися до кола. Серед них вона

впізнала Гуль. З-за спини синьошкірої, наче курчата, визирали засолені дівчатка.

Вони хотіли тут бути, але ховалися від величезної потворної жінки, яка

розвалилася поряд із кріслом, що віншувало коло, немов коштовний камінь —

корону. Трон був порожнім. І Ма відчула, що тут немає жінки, здатної його

зайняти.

Коло підніжжя крісла на долівці лежала Чорна Корова. Темне волосся

розметалося по підлозі, коротка обгоріла сукенка зім’ялася, на руках чорніли

сліди сажі, а на тонких гострих колінах червоніли садна. Вона спала. Ма

відчувала тонкий зв’язок дівчинки із зовнішнім світом. Анархія самими очима

попросила допомогти дитині. Ма сіла поруч і поклала долоню на біле холодне

чоло. Чорна Корова розплющила очі.

— Бекир має рацію: батько не був хорошим, — прошепотіла дівчинка, зовсім не дивуючись присутності Ма. — Марко Дорош забрав мене, щоб я стала

зброєю. А тепер і Бекир мене покинув. Я бачила. Він сам пішов. Я нікому не

потрібна й не хочу вертатися. — В очах Чорної Корови забриніли сльози.

— Ні, це не так. — Ма погладила дівчинку по волоссю. — Я не брехатиму

про батька, я сама не знаю, ким він був до Спалахів, а тим більше — на що

перетворився після, але в одному я впевнена: Бекир тебе любить. Він твоя

родина. Тобі тут не місце, дівчинко, не тепер.

— Як і тобі, — пролунав над ними громовий голос Албасти.

Ма подивилася на величезну, схожу на ведмедицю, жінку.

— Де Діва? — запитала Ма, показуючи на порожнє місце.

— Хто ж її знає? Спить, забула про нас, загубилася. Ми маємо притягти її і

змусити битися з Двобогом. Бо що це за мати, яка не бореться за власне дитя?

Ма кивнула: «Так, мати повинна боротися». Вона схилилася над

дівчинкою і прошепотіла їй кілька слів.

— Ти маєш повернутися, щоб розказати їм те, що сказала тобі я. Добре?

Чорна Корова обійняла її на знак згоди. А потім вона відчула на своєму

плечі руку Ханум, — і коло розімкнулося, Ма знову опинилася у своїй кімнаті.

Станцію несамовито теліпало. Вона подивилася на зап’ясток. Пагін суєру зник, не залишивши на шкірі жодного сліду. Обличчя Ханум стало зовсім сірим. На її

губах з’явилися криваві бульбашки.

— Ключі, — прошепотіла кіммеринка.

Ма витягла з її кишені зв’язку. Вона не знала, що мусить сказати: жінка

помирала, і кожне слово могло стати останнім.

— Ти була справжньою матір’ю для Мамая, Ханум, — нарешті промовила

Ма. Медична сестра на мить із вдячністю опустила повіки, наче погоджуючись зі

сказаним.

— Дівчинка. За стіною. Не всі діти тоді згоріли, — сказала Ханум. —

Тогірек Діви, коло Діви вернулося до тебе. Тепер ти можеш їх врятувати.

— Дякую. — Ма торкнулася губами холодного лоба Ханум, поклала її

голову на підлогу й вийшла з кімнати.

Мати — це та, для якої немає чужих дітей.

Талавір. І ще один вогонь торкнеться проклятої землі

Амага змусила Талавіра не наближатися до Чорної Корови, що непритомна

лежала посередині барака. У ранкових сутінках вона була наче мертва, і тільки

тумар, який ледь помітно здригався на грудях, свідчив, що дівчинка досі дихає.

Ніязі накрив її попоною й подивився на Талавіра чорними очима-намистинками.

У них було німе запитання, на яке Талавір не мав відповіді. Що він міг сказати

Ніязі? Що в куряві побачив давно загиблого товариша й тому пропустив момент, коли Бекира викрала Сфена, а дівчинку скинув грифон? Підтвердити, що він

напівбожевільне ходяче м’ясо, чиїм розумом заволоділи тисячолітня відьма та її

брат-джадал? Перед очима Талавіра досі стояв Рябов — такий, яким він його

бачив у Шейх-Елі — з рушницею й піднятим забралом. М-14 приходив на поле

бою перед Матір’ю Вітрів, щоб попрощатися. Останніми його словами, які

нарешті розчув Талавір, були: «Ти маєш розбудити Мамая». Але як? Доктор

розчинився у Спалахах. Його більше не існує. Чи Талавір помиляється і чогось

не розгледів? Всю дорогу у Дешті Мамай вказував йому путь. То куди він його

зрештою привів?

Талавір витяг карти Мамая і розклав на пильній долівці перед собою. Від

довгого носіння і солі зображення вже почали стиратися. Талавір зупинив погляд

на малюнку Матері Вітрів. Мамай зобразив її як червоно-чорне око високо в небі.

На початку шляху Талавір думав, що це перша карта в колоді, але тепер

переконувався, що остання. Мамай передбачив його повернення на Станцію.

«Колесо Двобога крутиться повільно, але безупинно», — любила повторювати

Руф. До того як стати «живим м’ясом», а потім відродитися з обличчям Мамая, він був Старшим Братом, приносив клятву. А отже, Двобог міг вимагати її

дотримання.

— Цікаво, кому дістанеться моя душа після смерті — твоєму темному

брату чи Двобогу? — прошепотів Талавір. — На Матері Вітрів казали слушно: я

цінний екземпляр, раз за мною ганяється така туєва купа божків.

— Це все Діва, — на його подив беззлобно пробурмотіла Амага. — Вона

винна. Богиня знехтувала своїми обов’язками, допустила, щоб поширилася віра

у Двобога. А я тобі скажу, що Двобог — брудний пуцьвірінок. Я вже кілька