Євгеній Шульженко - Гра почалась 1. Племʼя, Євгеній Шульженко

Капібіра не залишилась в стороні, вискочила на вулицю та почала свистіти та гикати. Аліша сиділа поряд та спокійно махала хвостиком, наглядаючи свою подругу.

Андрій та Зграя Вовків не дуже чемно помахали руками, крикнули пару образ та пішли в сторону свого колишнього місця проживання, в гуртожиток, що недалеко від Кільцевої дороги. Люда та кремезний командир, якого доречі звали Саша, стояли осторонь від усіх, та ватажок племені Вітрів погодила, що ніхто не буде нікого зв’язувати та везти за мотузки. Лише два охоронця, які будуть постійно поряд з полоненими.

Переглянувши карти, ватажок та командири вирішили йти через Кільцеву дорогу, в іншу від міста Сонця сторону. Там відкрита місцевість, вітер мав постійно зносити сніг. Мали надію, що висота шару покриття буде не такою великою. Махати лопатами та розчищати гарні ходи не стали, пішли як є, пробиваючи дорогу собою. Та оскільки сніг не втрамбований, йти було доволі важко. Не поспішаючи, рушили до дороги. Перша лінія хлопців та дівчат мала пройти метрів п’ятсот. Потім відходить назад, їх місце займають інші діти. Кожен буде при ділі.

Вийшовши на Кільцеву дорогу, плем’я Вітрів мало пройти кінцеву зупинку трамвайної лінії, великий гіпермаркет та Шпалерний ринок. Одразу за ринком починався приватний сектор, з якого йшла дорога до парку Совки. Пройти дві школи, промисловий сектор та вийти до місцевого магазину. Саме там колись Мілана, Ілля та Ксенія сиділи в засідці та чекали дозорних поселення Порожньої Руки. Саме там діти спробували обійти парк Совки та наштовхнулись на довгий ряд промислових споруд.

Дійшовши магазину, плем’я вийде до території парку. Командири розраховували, що дійдуть за день, але розуміли, що можливо будуть змушені переночувати одну ніч на вулиці. Для цього брали намети та спальні мішки, а також мангали та вугілля. Якщо й ночувати, то зайдуть до шпалерного ринку. Ті, хто там був, пам’ятали, що ринок має багато металевих рядів, між якими діти зможуть заховатись від вітру та снігу.

 

Сьогодні сонце приємно освітлювало все навкруги. Сніг, сніг, сніг. Вітру ніякого, тому шлях почався доволі легко. Пройшовши двори, вийшли за будинки прямісінько до Кільцевої дороги, зупинились біля шиномонтажу та змінили ряд штовхачів снігу. У дворах сніг сягав вище метру, тому діти кутались в шарфи та шапки, щоб сніг не залітав під куртку. Мороз щипав обличчя, та всі вперто рухались вперед.

Вийшовши до Кільцевої дороги, повернули праворуч та рушили в сторону кінцевої зупинки трамваю. Мілана ж зупинилась на хвилину та глянула вліво, туди де було місто Сонця. Що зараз відбувається там? Напевно губернатор розпорядився розчистити весь парк, винести весь сніг. Та чи живуть діти досі в наметових містечках? Логічно, якщо всі перейдуть до Інституту Вірусології та височенної школи. Але як вони там гріються? Місто Сонця не лишили позитивних емоцій, але все ж таки там були діти. Дівчина побачила, що Ксенія теж дивиться в сторону міста Сонця.

Хвилюєшся за них? – спитала Мілана у подруги Ні в якому разі, - відрізала Ксенія, - але мені шкода дітей, бо вони залишились під крилом губернатора. А тут питання, чи губернатор щось зробив для них? Чи захистив дітей від зими? Напевно захистив, бо хто ж для нього буде влаштовувати Дитячі Ігри?

Дівчата сумно всміхнулись, згадали за Іллю, та пішли за племенем Вітрів. Аліша, яка постійно була поряд з Міланою, почала стрибати поряд. Напевно їй не холодно, але бруднитись об сніг вона не хотіла. Командирка хотіла посадити кішку собі в рюкзак, але та почала нявкати та вириватись.

Степан теж зупинився та деякий час дивився в сторону міста Сонця. Він нічого не сказав дівчатам. Погляд хлопця був сумним та губи міцно стиснуті. Напевно він і сумував і злився. По суті губернатор змусив його покинути місто, хоча йому подобалось жити в там. Та й його дім був поряд.

Після того, як другу групу штовхачів снігу змінила третя, плем’я Вітрів майже дійшло трамвайної зупинки. Точніше, зупинка була під мостом, який діти мали пройти. Та дійшовши того місця, діти вийшли на велику розчищену територію. Тут вже хтось попрацював, та Аніта з Устимом попереджали, що цей міст облюбовав Загін Вільних Пацанів. Як тільки діти племені Вітрів вийшли на відриту місцевість, з’явились і ті самі Пацани. Не зважаючи на перевагу племені, хулігани вели себе доволі спокійно та нахабно. Палиці та труби на плечі, вийшли, оглянули всіх з ніг до голови. Та вперед вийшла Аніта та Устим, за ними Аліна та Мілана з Степаном та Ксенією.

Ого, кого я бачу, - мовив головний Пацан, побачивши розвідників, - я наче казав Вам сюди не приходити? А ви прийшли, та ще й потягнули такий натовп. І що ж ти зробиш з нами? – засміялась Аніта, показуючи руками на хлопців та дівчат племені Вітрів, які вже встигли витягти палиці та приготуватись до бійки, - Пропустиш нас добровільно, або ми просто самі пройдемо силою. А хто у Вас тут головний? – хлопець наче не звернув уваги на Аніту, та подивився на дітей, - Можу я говорити з вашим ватажком?

Аліна підійшла до хлопця, подивилась трохи гидливо на нього, наче він займає дорогоцінний час.

Я головна, а що? – кинула дівчина, поправляючи рюкзак. Ви собі йдіть, - наказав хуліган, - а цих двох залиш нам, у нас з ними свої рахунки треба підбити. Ти вважаєш, що можеш мені наказувати? – Аліна здивовано підняла брови. Звичайно ні, - підняв плечі Пацан, - але цей дурник, - хлопець махнув на Устима, - трохи не гарно зробив, вибивши декілька зубів нашому воїну Хто тут дурник? - зірвався Устим, - Ви не давали нам дороги та намагались нас образити, - він махнув рукою, - а тепер я маю чути, що я дурник?