Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

рух коня) здавався запаморочливим — звісно, незграбним, але все ж запаморочливим. Бо породив його звичайний страх, а страх коням не пасує. Вони й збудовані якось не так: сама тільки маса й симетрія, тоді як страх вимагає плавкості, зграбності, дивакуватості, здатності захоплювати й зачаровувати і навіть лякати й проймати жахом, як от антилопа, жирафа чи змія. І в міру того, як страх улягався, я відчував, що рух стає звичайною покорою, покірним галопом, не більше, — поворот, пряма і друга пряма, вже фінішна, — і тоді я зробив, як Нед наказував: за один крок перед місцем, де кінь того разу повернув бігти до Неда, сягнув здоровою рукою назад і вдарив його щосили долонею. І знову кінь скочив і побіг учвал, але це вже була слухняність, покора, ляк, не гнів і навіть не запал.

— Добре, — сказав Нед. — Повертай його.

Я під’їхав до Неда й зупинився. Кінь трохи зіпрів, але й тільки.

— Як він почувався? — запитав Нед.

Я спробував пояснити йому:

— Його перед не хоче бігти.

— Але він добряче рвонувся, як я його черконув, — сказав Нед.

Знову я спробував:

— Та я не взагалі про його перед, ноги в нього нічого. Просто голова його не хоче нікуди йти.

— Аг-га, — зрозумів Нед. Тоді мовив до дядька Пошема: — Ви були на одному забігові. Що тоді сталося?

— Я був на обох, — сказав дядько Пошем. — Нічого не сталося. Він біг добре, коли нараз, певно, глянув уперед і побачив, що там немає нічого.

— Аг-га, — кинув Нед. — Злізай.

Я зіскочив на землю. Він стягнув сідло.

— Давай ногу.

— Звідки ти знаєш, що на ньому раніш їздили охляп? — спитав дядько Пошем.

— Я ще не знаю, — відповів Нед. — Оце зараз дізнаємось.

— В цього хлопця тільки одна рука, — сказав дядько Пошем. — Агов, Лайку!

Але Нед уже тримав мою ногу.

— Цей хлопець навчився їздити на лошатах Зека Едмондса в нас там у Міссісіпі. Я не раз бачив, як він тримався на коні самими зубами. — Нед підкинув мене на коня. Той нічого — присів трохи, здригнувся, на хвильку затремтів, та й годі. —Аг-га, — сказав Нед. — Тепер можеш іти поснідати. Ввечері коло нього заходиться Свистюк, як приїде, — тоді, може, й Вихрові повеселішає.

Лайкова мати, дочка дядька Пошема, готувала обід, і в кухні стояв запах вареної городини. Але вона догляділа, щоб мій сніданок (смажена підчеревина, вівсянка, гарячі коржики й сколотини або свіже молоко чи кава) не захолов. Вона зняла в мене з руки шкарпетку, щоб я міг їсти, і трохи здивувалася, що я ще ні разу не куштував кави, тоді як Лайк п’є її щонеділі від двох років життя. Мені здавалося, що я тільки голодний, коли враз тут же й заснув над тарілкою, аж Лайк мусив мене майже віднести на свою постіль у тій самій прибічній кімнатинці.

Нед таки, як виявилось, мав рацію: містер Сем Колдуел був не абиякий собі Сем Колдуел, бо Евербі з Отісом за кілька хвилин перед полуднем висіли із службового вагона вантажного поїзда, що, власне, задля цього й зупинився в Пошемі. Це був прямий поїзд, що мав без зупинок подолати відстань до Флоренса, штат Алабама, чи ще до чогось там. Не знаю, чи багато зайвого вугілля пішло на те, щоб наповнити повітряні гальма й зупинити поїзд у Пошемі, а тоді, щоб нагріти як слід паровозні казани і набрати знов швидкості та надолужити згаяний час. Оце так Сем Колдуел! «А хай тобі трясця!»— як казав Отіс.

Отож коли мене розбудив незнайомий гучний голос і Лайкова мати натягла «верхову» шкарпетку мені на руку, — взявши її там, де й поклала, як я заснув над своєю тарілкою, — і я вийшов надвір, то побачив, що всі вже тут: до воріт зокола було прив’язано бричку, дядько Пошем стояв на веранді над сходинками, все ще в капелюсі, Нед сидів на передостанній унизу сходинці, а Лайк стояв у закуті між сходами й верандою, так наче всі втрьох вони барикадували дім; на подвір’ї лицем до них стояли Евербі (вона таки привезла її, тобто Недову валізку), Отіс, Бун і ще один, той, що голосно розмовляв, — майже такий самий на зріст, як і Бун, і майже такий самий бридкий, червонолиций, з шерифським знаком на грудях і пістолетом у задній кишені, і стояв він поміж Буном та Евербі, яка силкувалася вивільнити лікоть від шерифової руки.

— Еге ж, — провадив він, — я знаю старого Посема Гуда. І ще й більше — старий Посем Гуд теж мене знає, правда ж бо, чоловіче?

— Ми всі вас тут знаємо, містере Буче, — відказав дядько Пошем стриманим голосом.

— А як хто не знає, то цей недогляд скоро виправить, — заявив Буч. — Коли твоя жінота занадто заклопотана підмітанням та прибиранням і не може запросити нас до хати, скажи, хай винесе сюди кілька стільців, щоб ця молода леді мала де сісти. Гей, хлопче, — це до Лайка, — винеси-но сюди на веранду два стільці, аби ми з тобою, — це вже до Евербі, — могли собі посидіти в холодку й запізнатися ближче, поки наш Ласун, — він мав на увазі Буна, не знаю, як я про це здогадався, — забере цих хлопців подивитись на коня. Еге ж? — Не відпускаючи ліктя Евербі, він відштовхнув її легенько від себе, аж вона мало не втратила рівноваги, а тоді, трохи швидше, та все-таки не рвучко, притяг її назад, у той час як вона все пробувала вивільнитись, тепер уже обома руками схопивши його за зап’ясток. Я зиркнув на Буна. — А їй-богу, ми з тобою десь бачились. Чи не в Берді Вотс, ненароком? Де ж бо ти ховалася, таке гарне дівча?

Тоді Нед підвівся, не поспішаючи.

— Добридень, містере Буне, — мовив він. — То ви й містер Шериф хочете побачити, як Лусьєс вестиме коня?

Буч перестав погойдувати Евербі, хоч і далі не відпускав її.

— А це хто? — запитав він. — Взагалі-то в нас не заведено, щоб чужі негри тут вешталися. Але ми не маємо нічого проти них, якщо вони перше зголошуються куди треба й сидять тихо.

— Нед Вільям Маккаслін, Джефферсон, штат Міссісіпі, — пояснив Нед.

— Задовге маєш ім’я, — мовив Буч. — Тобі треба щось коротке й просте, щоб легше тебе кликати, поки ти не заведеш білих вусів та цапиної борідки, як от старий Посем, і поки не заслужиш на них. Звідки ти прийшов — нам байдуже, тобі треба лиш мати куди забратись. Але, здається, на слизьке ти не ступиш і маєш досить тями в голові, щоб бодай