Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

— А чого ти так тихенько? — здивувався я. — Хазяїн он теж масон, але він ніколи з тим не криється.

— Це воно само собою вийшло, — пояснив Нед. — Але ж і справді: пощо тоді й ложа, коли це не таємниця для сторонніх? Та й як ти вбережеш таємницю, коли не вважатимеш її за таємницю?

— Але як ти сповістив його? — запитав я.

— Я скажу тобі одну річ, — мовив Нед. — Якщо тобі треба буде колись щось зробити, і зробити швидко й тихо, так, щоб запевне й без усякого там верзякання й патякання, то знайди когось такого, як от містер Сем Колдуел, і доручи справу йому. Затям це собі. В нас, у Джефферсоні, він би здорово знадобився. Там цілий гурт Семів Колдуелів не завадив би.

Ми вже були на місці. Сонце тим часом підбилося височенько. Серед акацій та мелій стояв невеличкий непофарбований будиночок, ще досить міцний і чепурний. За тином, в якому не бракувало жодної жердини, і хвірткою, що справно ходила в завісах, видніло чисте подвір’я, а далі, за будиночком, греблися в поросі кури, у загороді стояли корова й двоє мулів, і було ще у дворі двоє зовсім не поганих гончаків, що відразу впізнали хлопця, котрий привів нас, а на веранді біля сходів ми побачили якогось діда. Старий був геть чорний, мав на собі білу сорочку, штани на шлейках і плантаторський капелюх; вуса у нього були білі як сніг, а борідка стриміла клинцем. Він уже сходив з веранди й простував через двір поглянути на коня. Цього коня він знав і пам’ятав, отож бодай один витвір Недової уяви справдився.

— Купили? — запитав він.

— Здобули, — відповів Нед.

— А встигнете пустить на перегони?

— Та вже ж бодай раз, — відповів Нед. Тоді обернувся до мене: — Привітайся до дядька Посема Гуда.

Я вклонився.

— Зараз відпочинете, — сказав дядько Пошем. — Мабуть, і снідати вам пора?

Я вже чув її запах, шинки тобто.

— Я нічого не хочу, лиш спати, — заявив я.

— За цілу ніч він і повік не склепив, — пояснив Нед. — Ми обидва не спали. Тільки він перебув ніч у будинку, де повно жінок, що верещать своє «чому» та «скільки», а я в тихому й порожньому багажному вагоні з конем. — Проте я ще був би допоміг розгнуздати й нагодувати коня, якби Нед не вирішив інакше: — Ти підеш з Лайком і трохи поспиш. Бо скоро ти мені знадобишся, поки ще не велика спекота. Нам треба ближче познайомитись із конем, і що раніш ми почнем, то скорше порозуміємось.

Отож пішов я за Лайком. Була це прибічна кімнатинка, де стояло ліжко, покрите яскравим і бездоганно чистим укривалом із клаптів різнокольорової тканини. Мені здалося, що не встиг я укластись, як уже заснув, і не встиг заснути, як Нед уже збудив мене. Він тримав у руці чисту й грубу вовняну шкарпетку та поворозку. Аж тепер я відчув, що голодний.

— Поснідаєш опісля, — сказав. Нед. — З конем ліпше спізнаватись на порожній шлунок. На от… — і він розтягнув шкарпетку. — Свистюка ще немає. Щоб його зовсім не було, то, може, воно й краще. Він з такої братії, що хоч би й як дуже, здавалося, він тобі потрібен, потім виявляється, що краще таки без нього. Давай руку. — Нед мав на увазі ту, яка перев’язана. Він натягнув на неї шкарпетку, на бинта й на все, і біля зап’ястка зав’язав поворозкою. — Великим пальцем ти можеш ворушити, але ця штука не дасть тобі забутись і розтулити пальці, щоб розвередити рану.

Дядько Пошем і Лайк чекали з конем. Він уже був загнузданий і стояв під старим маклеленівським сідлом, не новим, але в доброму стані. Нед подивився на коня.

— Можна б його пустити охляп, хіба що примусять нас узяти сідло. Але тим часом нехай. Спробуємо й так, і так, — щоб він нам показав, як йому любіш.

Над річкою там було невелике пасовище, гладеньке й рівне, добре для ходи. Нед укоротив стремена — не так щоб на мій зріст, як більше на свій, — і підсадив мене на коня.

— Ти знаєш, що робити: те саме, що з тими лошаками в Маккаслінів. Хай собі на яку ногу не йде, аби йшов — його ж бо лише й учено бігти, скільки вудила дозволяють, у той бік, куди йому хтось голову поверне. А ми теж нічого не хочемо. Прута тобі ще не треба. Та нам же й не прут головне, а кінь. Гайда.

Я погнав його вперед на пасовище, труськом. Вудила були майже не потрібні — він би навіть павутинкою дався стримати. Я сказав про це Недові.

— Атож, — відказав Нед. — Їй же бо, в нього куди більше на крупі слідів від батога, ніж у роті саден від вудил. Гайда. Піджени його.

Але ба! Я стусав його, бив п’ятами, а він однаково біг труськом, трохи лиш наддавши ходи, коли повертав назад (я їздив по біговому кругу, схожому на той, що ми витовкли на вигоні в кузена Зека), аж урешті я збагнув, що це він просто спішить вернутись до Неда. Одначе й тоді вудила все були вільні й гнуздечка ні разу не напнулася, а голову він нахилив і втягнув, зовсім не напружуючи мені руки, так наче вудило було із свинячої шкіри, а він сам був мусульманин (або ж воно було риб’ячий кістяк, а він міссісіпський кандидат на констебля, якому баптистська опозиція закинула, що він запобігає перед католиками заради голосів, або ж воно було один з власноручних листів пані Рузвельт[46], а він секретар Громадянської Ради, або ж воно було недопалок сигари сенатора Голдуотера, а він — наймолодший кандидат до Асоціації американських демократів); нарешті він добіг до Неда і, різко шарпнувшись, аж мені в плечах віддало, витяг голову і почав обнюхувати Недову сорочку.

— Аг-га, — сказав Нед. Одна рука його була за плечима, і я побачив у ній обшмугляну прутину. — Поверни його. — Він сказав коневі: — Ти повинен навчитися, синку, не бігти до мене, доки я тебе не покличу. — А тоді мені: — Цього разу він не зупинятиметься. Але ти маєш догодити йому: за один крок від того місця, відки, бувши цим конем, ти подумав би повернутись до мене, сягни рукою назад і лясни його щосили. А тепер держись! — Він відступив на крок і рвучко й міцно шмагнув коня по крупі.

Кінь скочив і побіг учвал, і цей рух (не наша швидкість, навіть не біг, а просто