Данило Туптало - Житія Святих - Червень, Данило Туптало

Февронія сказала до Врієни: «Вірю Господові, мати моя, що, як ніколи не переступала заповіді твоєї, так і нині без переступу збережу твоє веління і наказ твій. Але побачать люди і здивуються, і прославлять старість Врієни, і скажуть: «Ось справді сад і плід Врієни, тої великої стариці». Покажу-бо, допомогою Владики мого, у жіночому тілі чоловічу велич душі. Ви ж моліться за мене і дозвольте мені вже йти на подвиг, який переді мною». Томаїда ж до неї сказала: «Живий Господь, Февроніє, сестро моя, що і я піду вслід за тобою. У світський вберуся одяг і, на видовищі серед людей ставши, дивитися буду на твій подвиг». Наполягали ж воїни, аби Февронія йшла, і вже хотіли тягнути її, вона ж сказала до святих тих стариць: «Прошу вас, матері мої, дайте мені на дорогу благословення й помоліться за мене». Тоді Врієна піднесла до неба руки свої, голосом великим почала молитися, кажучи: «Господи Ісусе Христе, Ти явився рабі своїй Теклі в образі Павловому в час страждання її, явися й нині смиренній рабі Твоїй Февронії у час подвигу її й укріпи її згори невидимо, щоб і через неї прославилося ім'я Твоє святе». Так помолилася Врієна і, обійнявши Февронію і поцілувавши, з великими сльозами відпустила її. Воїни ж, взявши Февронію, повели її до ката Селіна. А Врієна, трохи провівши любу доньку свою, повернулася до монастиря, плачучи та ридаючи. І кинула себе на землю в церкві, голосячи, молилася до Бога за Февронію. Томаїда ж, залишивши Врієну в церкві плакати, одягнулася в одяг світських жінок і на видовище вслід за Февронією поспішила. Ще ж і жінки ті, що до монастиря в дні п'ятничні приходили і слухали, як Февронія читала з книг повчання, спішили на видовище, у груди б'ючись, і сльози проливаючи, і вболіваючи серцями своїми, що втрачають таку учительку. Чула і Єрея, та бояриня, що Февронію на видовище до допиту ведуть. Вставши, заголосила ридально голосом великим, що вжахнулися батьки її і всі, що в домі були, і питалися, що з нею. Вона ж відповідала, кажучи: «Сестру мою Февронію ведуть на видовище. Учителька моя іде на муки за Христа Господа». Батьки її з плачу заспокоювали, але вона більше голосила, до батьків кажучи: «Дайте мені гірко плакати за моєю сестрою й учителькою Февронією». Коли вона не говорила, зрушилися і батьки її на ридання, і плакали всі через Февронію. Єрея ж просила батьків своїх, аби пустили її іти на видовище. І не боронили їй іти. Взяла багато рабів і рабинь, поспішила на місце видовища, плачучи. І наздогнала багатьох жінок, що сходилися й плакали. Наздогнала ж і Томаїду-черницю по дорозі, у світському одязі і, пізнавши її, пішла разом з нею, великі сльози обидві проливали. І прийшли на місце видовища, де незліченна кількість людей зібралася, і вже судді прийшли на місця свої і сіли.

Коли вже ціле видовище влаштувалося, звелів кат Селін із Лисимахом, аби поставили перед ними святу Февронію. Стала перед ними Христова невіста, руки ззаду зв'язані мала, і вериги важкі на шиї висіли. Те бачивши, люди плакали і стогнали. Кат же Селін звелів мовчати, сказав до Лисимаха: «Питай жінку цю і відповіді її почуй». Почав же Лисимах питати, казав: «Скажи нам, якого ти чину: чи раба чиясь, чи вільна?» Відповіла Февронія: «Раба». Сказав Лисимах: «Чия раба ти?» Відповіла Февронія: «Христова раба». Сказав Лисимах: «Як ти називаєшся?» Відповіла Февронія: «Християнкою називаюся смиренною». Сказав Лисимах: «Ім'я твоє довідатися хочемо». Відповіла Февронія: «Сказала тобі, що християнкою є. Якщо ж і те ім'я, що від народження, довідатися хочеш, то Февронією назвала мене мати моя». Тоді Селін-кат звелів Лисимахові припинити допит і почав сам до неї говорити так: «Знають боги, о Февроніє, що не хотів тебе сподобити бесіди моєї. Але тому що лагідність твоя з дивною красою лиця перемогла лють мою і гнів, які мав на тебе, тому не як засуджену, а як доньку свою спитаю тебе. Почуй, донько, свідками мені боги, що правду скажу тобі: цьому анепсієві моєму Лисимаху, якого бачиш, що сидить зі мною, я і батько його, Антим, брат мій, обручили дівчину благородну, що велике багатство має, доньку Просфора-сенатора. Проте, якщо нам підкоришся, нині ж заручини з донькою Просфоровою розірвемо і з тобою про подружжя утвердимо слово, і будеш Лисимахові дружиною, сидячи праворуч нього, як же нині я сиджу. Бачиш і його, який гарний, як же й ти. Послухай тому ради моєї, як батька свого, і зроблю тебе славною і багатою на землі, і не знатимеш більше убогости. Я-бо ані жінки не маю, ані дітей, тому все моє тобі дарую, і панею всіх своїх маєтків тебе зроблю, і так все у посаг дам панові моєму Лисимаху, і буду вам за батька, і прославлять тебе й восхвалять всі жінки, бачачи, що такої чести ти сподобилася. Порадіє ж і всепереможний цар наш, і має він вам дарувати багато, бо й обіцяв поставити Лисимаха єпархом Риму. Це все чувши, відповідай мені, батькові своєму, те, що угодне богам нашим, і радісною зроби душу мою. Якщо не послухаєш переконувань моїх, боги знають, що в руках моїх ані трьох годин живою не будеш. Нині вибери собі і нам скажи, що хочеш».

На це Февронія свята відповіла: «Я, о судді, маю на небі Оселю нерукотворну. У ній же здійснюється шлюб, що не розривається навіки. Посаг маю — ціле Царство Небесне. Жениха маю безсмертного. Не хочу з чоловіком смертним і тлінним єднатися. А того, що мені обіцяєш, ані чути не хочу. Не трудися тому, о судде, ані ласкою нічого не досягнеш, ані погрозами мене не злякаєш». Це чуючи, суддя вельми розлютився, звелів воїнам роздерти на ній одяг і, рубищем якимось малим і поганим підперезану, безчесно на огляд всім нагу поставити, аби, сама себе в такій ганьбі бачачи, осоромилася і пізнала, від якої обіцяної їй слави у яке безчестя прийшла. Воїни ж зразу те зробили — нагу мученицю перед очима всіх поставили. Тоді сказав до неї Селін: «Що нині скажеш, Февроніє?» Відповіла свята: «Почуй, судде, не лише одяг з мене скинь, а й рубище те зніми. Навіть якщо цілком нагу мене поставиш, ні за що не маю той сором. Один-бо Творець чоловіка і жінки — Бог, задля Нього не лише це оголення радісно прийму, а й мечем порубана і вогнем спалена бути бажаю. Тільки