Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

Джесс Розенберґ

Субота, 2 серпня 2014 року

Через сім днів після прем’єри

Невже Островскі був отим третім злочинцем? Ми втратили його слід від учорашнього дня. Знали тільки те, що він повернувся до Нью-Йорка: камери стеження нью-йоркської поліції зафіксували його авто, коли воно проїздило Мангеттен-бридж. Та додому він не повернувся. Його помешкання було порожнє. Мобільник був поза зоною, тож місцезнаходження його неможливо було з’ясувати, а з усієї родини він мав тільки стареньку сестру, яку теж неможливою було ні знайти, ні зв’язатися з нею. Отож ми з Дереком організували засідку біля його дому й сиділи там майже цілу добу. Це все, що ми могли поки що вдіяти.

Усі сліди провадили до нього: він був коханцем Меґан Падалін від січня до червня 1994 року. У готелі «Троянда Півночі» нам сповістили, що він регулярно бував там упродовж усього цього періоду. Того року він прибув до Гемптонса тільки з нагоди театрального фестивалю в Орфеї. А раніше бував там цілими місяцями. Звісно ж, заради Меґан. Тож не міг пережити, що вона його кинула. Він убив її того вечора, коли була прем’єра, а заодно й родину Ґордонів, що, як на лихо, виявилася свідком убивства. Він мав час, щоб і туди, й назад дійти пішки, і встигнути до початку вистави опинитися в залі. А потім помістити свій відгук про виставу в пресі, щоб усі знали, що він був у Великому театрі того вечора. Пречудове алібі.

Трохи раніше Анна показала того дня фото Островскі Міранді Бірд, сподіваючись, що вона впізнає його, але та не висловила якось певності.

— Може, це і він, — сказала вона, — та нелегко стверджувати щось через двадцять років.

— Ви певні, що в того чоловіка було татуювання? — запитала Анна. — Бо в Островскі його нема.

— Я вже й сама не знаю, — зізналася Міранда. — Може, я щось поплутала?

Поки ми стежили за Островскі в Нью-Йорку, в Орфеї Анна сиділа в архівній кімнаті і разом із Кірком Гарві й Майклом Бірдом перечитувала справу. Вони хотіли упевнитися, що нічого не пропустили. Усі були зморені й голодні. Вони весь день нічого не їли, крім цукерок і шоколаду, що їх через регулярні проміжки часу носив їм Майкл зі свого кабінету, де тих ласощів була повна шухляда.

Кірк весь час зиркав на стіну, де висіли зауваження, світлини і вирізки з газет. Урешті сказав Анні:

— А чому тут немає імені тієї жінки, що могла б упізнати злочинця? Адже поміж свідками вона зазначена, як «жінка з мотелю на шістнадцятій автостраді». Інші під іменами.

— І справді, — сказав Майкл. — Як її звати? Це може бути дуже важливо.

— Джесс тим клопотався, — відказала Анна. — У нього треба запитати. Так чи так вона нічого не пам’ятає. Не гаймо часу на неї.

Але Кірк не здавався.

— Я заглянув у справу 1994 року: там її не було. То це новий свідок?

— Треба запитати Джесса, — відказала Анна.

Кірк усе ж таки наполягав, тож Анна чемно попросила Майкла принести кілька шоколадок, і той вийшов. Вона скористалася його відсутністю й коротко виклала ситуацію Кіркові, сподіваючись, що він зрозуміє, наскільки важливо не казати про цього свідка Майклові.

— Ти ба, — прошепотів Кірк, — ніколи не повірив би, що Майклова дружина була повією у Джеремі Фолта.

— Тихіше, Кірку! — сказала Анна. — Про це не можна! Якщо обмовитеся, то я, їй-богу, уб’ю вас.

Анна вже шкодувала, що сказала йому про це. Вона відчувала, що він не втримає язика за зубами. Майкл приніс торбинку цукерок.

— То що з тим свідком? — запитав він.

— Ми вже не переймаємося ним, — усміхнулася йому Анна. — Тепер на черзі Островскі.

— Не уявляю, як це Островскі міг убити цілу родину, — сказав Майкл.

— Знаєш, не можна судити із зовнішності, — зауважив Кірк. — Часом думаєш, ніби знаєш людину, а потім відкриваєш такі дивовижні таємниці...

— Годі, — встряла Анна, пронизавши Кірка убивчим поглядом, — поговоримо про це, коли Джесс із Дереком схоплять Островскі.

— Якісь звістки від них є? — запитав Майкл.

— Жодних.

*

Була 20 година 30 хвилин, ми сиділи в автомобілі перед будинком Островскі.

Урешті вирішили знімати засідку, аж раптом угледіли Островскі, який недбалою ходою прямував до свого дому. Ми вискочили з автомобіля із револьверами у руках і кинулися на нього.

— Джессе, ви що, сказилися! — зарепетував Островскі, коли я притиснув його до стіни і надів наручники.

— Ми все знаємо, Островскі! — заревів я. — Вам клямка!

— Що ви знаєте?

— Ви вбили Меґан Падалін і родину Ґордонів. А також Стефані Мейлер і Коді Іллінойса.

— Що? — заревів Островскі й собі. — Та ви здуріли!

Довкола нас зібрався гурт перехожих. Дехто знімав ту сцену на мобільник.

— Ґвалт! — залементував Островскі. — Це не полісмени! Це божевільні!

Ми мусили показати людям наші поліційні посвідки і спровадили Островскі досередини будинку, щоб спокійно поговорити.

— Я хотів би знати, який дідько вас напоумив подумати, що я повбивав тих бідолашних людей? — почав вимагати Островскі.

— Ми бачили, що висить у вас на стіні в апартаментах, Островскі, всі оті вирізки і світлини з Меґан.

— То це свідчить про те, що я нікого не вбивав! Я двадцять років намагався збагнути, що ж сталося!

— Або ж ви намагалися двадцять років приховати сліди злочину, — відтяв Дерек. — Задля цього ви найняли Стефані, так? Вирішили перевірити, чи дістануться до вас, а як вона таки почала з’ясовувати правду, ви її вбили.

— Та ні! Я хотів зробити ту роботу, яку ви мали виконати 1994 року!

— Не тримайте нас за бовдурів. Ви були прислужником Джеремі Фолта! Тим-то і попросили мера Ґордона звільнити вас від нього.

— Не був я нічиїм прислужником! — запротестував Островскі.

— Облиште ваші балачки, — гаркнув Дерек. — Чому ви так поспішно втекли з Орфеї, якщо вам не було чого закинути?

— У моєї сестри вчора стався інсульт. Її терміново прооперували. Я сидів коло неї. Цілу ніч там пробув і цілий день. Це єдина моя рідня.

— У якій клініці?

— У Пресвітеріанській нью-йоркській лікарні.

Дерек зателефонував у клініку. Слова Островскі там підтвердили: він таки не брехав. Я