Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Іван став біля вікна, поглядаючи на засніжене подвір'я. З хмар, котрі щільно вкривали небо сталевого кольору ковдрою, сипонуло густим і лапатим снігом.

– Так думаю не лише я, – тихо мовив він. – Такі думки є у старшини Полтавського, Кропив'янського і ще деяких полків. Мене підтримує наше духовенство і навіть міщани багатьох міст України. Ось, – Богун підійшов до великого дубового столу в протилежному кутку кімнати й відчинив невеличку скриньку, майстерно прикрашену срібними бляшками, чеканка на них зображувала сцени з античних міфів, а кришку увінчувала гравюра, на котрій легендарний Персей, прикриваючись щитом, заніс свій меч над потворною головою Горгони. Змії, котрі росли з голови Торгони, спрямовувалися роззявленими пащами в напрямку блискучого щита, що його тримав у руках грецький герой, а обличчя Медузи, передане невідомим венеційським майстром до найдрібніших подробиць, було екзистенцією ненависті й жаху.

Зі скриньки Богун видобув скріплений восковою печаткою сувій пергаменту.

– Лист київського митрополита Сильвестра Косова. Точно такий відправив митрополит і гетьману. Він пише, що не прийме присяги московському царю ні за яких обставин. Як і решта українського духовенства. Закликає і нас не йти на це. Вважаю, лише одного цього листа повинно було б вистачити, аби Хмельницький зрозумів: союз із Москвою на таких засадах, які пропонує Бутурлін, неприпустимий! Але Хмельницький, здається, цього не розуміє. Тож підозрюю, що присяга все ж відбудеться.

– Так, – Сірко відкинувся на високу, обтягнуту зеленим англійським сукном спинку крісла, – присяга відбудеться. Їй не завадять і запорожці. Гетьман, пам'ятаючи, хто дав йому притулок у важкі дні й спорядив для походу на волость, писав листа на Січ. У ньому, хоча й формально, але просив благословення на майбутній союз. «…Кдіж ми яко махину війни зачинили з поляками не без волі і ради вашої, братів наших, так і сього, не меншого діла про протекцію вказану московську, без вашего дозволу і поради чинити не хочем…», – процитував він рядки гетьманського листа, після чого розвів руками. – Товариство погоджується з ним у тому, що протекції шукати потрібно. На жаль, на Низу настільки недалекоглядні, що не вникають в умови такої протекції. Хоча й це нічого б не змінило. Лист Хмельницького на Січ, повторюю, є лише формальністю.

До кімнати, тихо постукавши перед тим у двері, увійшов джура, вбраний у червоний, перепоясаний шалевим поясом жупан і смушкову шапку.

– Обід готовий, пане полковнику, – стиха доповів він.

– Дякую, – Богун видалив джуру з кімнати помахом руки. – Пропоную продовжити нашу розмову за обідом.

– Радо погоджуюсь пообідати, пане Іване. Проте цю розмову продовжувати немає сенсу. Дай мені відповідь лише на одне запитання: Вінницький полк буде присягати на відданість московському цареві? – Сірко дивився прямо в очі Івану, і в погляді його читалася напруга.

– Ні, – твердо відповів Іван. – Ми не присягатимемо, навіть коли за те впаде на нас немилість гетьмана. Маю надію, майбутнє розставить усі крапки над «і».

– Так, – Сірко простягнув руку Івану. – Саме так. Знай же, полковнику, що в моїй особі ти завжди матимеш однодумця.

– Я вдячний тобі, – потиснув Богун простягнуту руку і, щоб перервати паузу, котра прослідувала за цим, указав на двері, за котрими щойно зник джура. – Прошу до столу.

Сірко мовчки кивнув головою і ступив до дверей. Уже стоячи у дверях, повернувся до Івана.

– Нещодавно став я свідком дивного пророцтва, – мовив він, поглядаючи на Богуна. – Проголосив його протопоп черкаський Федір Бурський, богослов, відомий в народі, й не лише на Черкащині. Мова йшла про дари, що їх піднесли гетьману посли трьох націй, протекція яких розглядалася нами: Польщі, Туреччини і Московщини. Як від трьох царів, сказав божий чоловік, чи волхвів, піднесені немовляті Христу дари: золото, ладан і смирна символами були і знаменували буття і страждання його у світі, а потім повернення на небо. Тобто золото означало царя, ладан – покійника, а смирна вказувала Бога. Так і дари послів гетьману символізують дари царів народу. А те в що одіті або покриті дари, буде покровом або одягом народу в разі, якщо прийме ті дари, а з ними й протекцію. Польські дари, що їх привезли мужі шляхетні, домагаючись завершення війни й примирення з Україною, були покриті сукнами і килимами. Дари Туреччини було сповито в шовки та бавовняну тканину. Те носитимуть і люди, обери вони протекцію тих або інших. Так от. А ми обираємо протекцію Москви, – сумно посміхнувся Сірко. – Що ж, пахощі накритого до обіду столу не дають мені спокою вже тут. Ходімо.

– Чим же були покриті дари московського царя? – запитав Богун.

– Рогожею, пане Іване, – зітхнув Сірко і прочинив двері. – Простою подертою рогожею.

IV

Прадавній Переяслав, місто, котрому волею долі було призначено стати крапкою у важкій війні українського народу проти Речі Посполитої і поєднати Україну з Московською державою, лежав серед широких, вкритих сіткою малих і великих річок, рівнин Придніпров'я, дещо на схід від Києва. Лише птаху, який з висоти свого лету міг окинути поглядом широкі простори лісостепу, що розкинувся навсібіч від міста, давали оглянути себе в повній мірі блакитні води річок Трубіж, Альта і Карань, які, немов блакитна мережа, оточували сиві мури полкового міста, зелені луки і поля, котрі щороку щедро обдаровували хліборобів урожаями, тихі й живописні дубові гаї і пагорби, котрі мовчазними вартовими завмерли серед неосяжних рівнин. Лише птах міг охопити оком усю велич та безкінечність землі, котра нині носить назву Придніпровської западини.

Проте в перших числах січня 1654 року, коли десяток козаків Вінницького полку на чолі з полковником Богуном і полковим осавулом Михайлом Нечипоренком долали шлях між Києвом і Переяславом, поспішаючи на оголошену гетьманом Раду, блакитні стрічки численних рік, річечок та ручаїв, жовтогарячі сонечка кульбаб на широких луках і загадковий шелест крон віковічних дубів у темних гаях, не розкривали перед подорожніми принад літнього Придніпров'я. Натомість, скільки бачило око, поставала безкінечна снігова рівнина, сонливу безтурботність якої подекуди порушували подорожні на шляху й поблизьких манівцях, а також закутані в сивуваті димки села і хутори, котрі тулилися у вузьких балках або на берегах річок, тобто там, де місцевість понижувалась і допомагала зробити селище менш помітним з відкритого степу. Зі степу, котрий завжди міг приховувати в собі хижі очі татар або інших ласих до чужого добра й гарно озброєних людей.

Шлях від Києва, котрий становив до Переяслава приблизно сто п'ятнадцять верст, Іван із своїми супутниками міг у разі необхідності здолати за один день, але, зрештою, вирішив,