Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

80

Сполучені Штати Америки - одна з тих американських держав, котра здобула могутність, визнання інших держав, багатство і славу найкращої країни у світі завдяки тим європейцям, загарбникам. Ті два хмарочоси-близнюки, як і все решта в США, збудовані на кістках індіанців, а у їх річках досі ще тече їх кров, хоч ніхто цього не бачить.

- То ти вже на третій курс перейшла? - питає Світлана.

- Так, - відказує Марійка.

- Аж не віриться. Я пам'ятаю ще, як ти листа мені прислала і писала в ньому, що ти поступила. Аж три роки минуло!

- Ти вже двох дітей маєш, - каже Марійка, зітхаючи. - Ще ніби в селі відпочивали.

- Як там всі наші? Вірка, Оксана, Петро, Ігор?

- Іван? - продовжує Марійка.

- Баба казала, що Оксана хлопчика вже народила, - говорить Світлана.

- Оксана? Вав! Вона жоната? Чи залетіла?

- Ні, вона не жоната. Як я хочу в село.

- Я теж.

- Хоч би на день поїхати, - мріє собі Свєта.

- Куди їхати, як не буде куди,- продовжує Марійка. - Баба хату продасть.

- Я якби мала гроші, то б купила ту хату.

- Навіщо баба таке зробила?... А! Згадала! - вигукує Марійка.

- Що таке?

- Нашу групу цього року вчитиме американець, доктор Шехтер.

- Тай добре! - схвалює Світлана.

- Такий елегантний, ввічливий.

- Бач, як тобі пощастило!

- Стільки цікавого про Америку розказує і то всьо на англійській.

 

Бабине літо триває. Порозвішувало своє павутиння всюди і красується своєю роботою. Листя одначе: все як одне, тримається на деревах. Хоч уже й вересень, а дерева усі все ще зелені.

Ось хмари згущаються і, здається, з цієї хмарки піде рясний дощ. Гриби будуть добре рости. За хвилину пішов гарний дощ, сильний-сильний, такий, як улітку буває. Зелень насолоджується, похитуючи листям. Земля радіє від насолоди. Кожна краплинка дощу приносить їй щастя, торкаючись її, пестячи її, цілуючи її проникаючи у її глибини, живлячи її зсередини, даючи сили родити красу.

Коли падає дощ, здається, що небо плаче, сумуючи від чогось, однак, земля тоді всміхається і усе живе піднімає свої голови до неба, дякуючи за ліки, котрі зціляють усе живе, роблять його сильним.

Після дощу з'явилась веселка, різнобарвна, як сама природа. Птахи зачинають свої пісні; усе прокидається і живе знову, існує знову своїм буденним життям. Трава після дощу стала ще шовковистішою, так і купається досі у дощовій росі. Хочеться так і роззутися, і ступити ногою на цю мокристу, шовковисту доріжку, хочеться походити по ній, відчути її прохолоду, її ніжність, її ласки, хочеться відчути, як трава непомітно наповнює тіло силою, котра зціляє і серце, і душу, і тіло.

 

Недавно Ольга була в Івано-Франківську і привезла звідти багато цікавого.

- Сваха стільки всього повисилала, - говорить Ольга, - що всього не перелічити: і вафлі, і цукор, і макарони, і ще щось там... І для малих повно всяких лашок: маєчки, носочки, гольфики. Ну, все таке делікатне, таке гарне! Вміють італійці робити одяг.

- А як там Володя, Міша? - питає Микола.

- Добре. Владік все ще нічого не говорить, тільки щось акає. Міша і то вже і "ба" каже і ще щось там. Так гудить, букає щось. Як разом з Владіком почнуть гудіти, то й спинити важко. Тьфу-тьфу-тьфу! Щоб не врікти! З такими темпами Мішенька швидше говорити за Владіка навчиться, ще й його вчитиме. Вже й повзати трохи береться, навіть на ніжки хоче вставати.

- Класно! - каже Марійка.

- Скоро Міша і Владіка пережене, - додає Микола.

- Ще сваха Володі в подарок 100 доларів вислала. В нього одинадцятого грудня 30 років виповнюється. Це сваха йому на куртку вислала. Володя вже й собі купив.

- Така дорога куртка? - дивується Микола.

- То шкіряна. Шкіра така тверда-тверда. А Свєтці вони плащ шкіряний купили.

- Ого-го! - не перестає дивуватися Микола. - Сильні багачі значить!

- То Володя гроші назбирав. Свєті на плащ дав, щоб їй не було обідно.

- І який, гарний? - питає Микола.

- Та, нічо, гарний. Шкіра правда тонка-тонка.

- І скільки?

- 210 гривнів, - відповідає Ольга. - І сват собі теж шкіряну куртку купив, правда за 50 доларів.

- Нічого собі!

Бурачки собі розмовляли, а осінь тим часом робила своє діло. Дерева пообтрушували з своїх гілок листя, пороздягались догола. Як їм не соромно! Вже й дощі осінні зачастили і вже не тішать своїм теплом, а тільки холодом мочать. Може іноді й виглядає сонце з-за хмар, але ненадовго, лише, щоб усе живе не забуло, що воно не тільки вміє світити, а й вміє тепло дарити.

Уся земля вкрилась листям: жовтим, червоним. Деякі дерева ще не скинули своє осіннє вбрання і тому милують людське око красою. Як глянеш - а усе жовте, де-не-де червоне! Так і хочеться в усе це окунутися, заритися головою у цьому незнаному світі і не думати про ніщо, не думати про проблеми, про негаразди, про біди, а хочеться тільки впиватися тишиною, спокоєм, розкошами нашої природи, багатствами світу, хочеться бути свідком того, як природа творить шедеври мистецтва.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍