Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова

— Ага. Ми слів не розібрали, тільки емоції, — сказав Микита, йому було двадцять, його старшому братові Трохиму вже тридцять один.

До нас вийшла дружина Гора. Вона з усмішкою подивилася на синів. Друг зітхнув, розуміючи, що діти йдуть із ним.

— Дітки цукерочки, ваші друзі бігають із нами?

Хлопчаки втекли до будинків друзів.

— Ще за ними стежити.

— Тренування не тільки на витривалість, а й на уважність. Чи ти думав, похід в іншу країну буде легким і не потрібно буде на всі боки дивитися?

Алекс вийшов з дому пізніше і тільки з подивом спостерігав, як до нашої пробіжки приєднаються діти.

— Щось мені це нагадує, — проворчав він.

— Як ми бігали в парку?

— Так. Ти була такою ж дрібною, як Микита, але спритною просто жах, око та око за тобою було потрібне.

У підсумку з нами бігало п'ятеро дітей, і вони показали кращу витривалість, ніж їхні батьки. Хлопці ще переглядалися з подивом і намагалися не здаватися. Був додатковий стимул встежити за своїми кошенятами.

У понеділок діти теж із задоволенням пішли бігати і потім у наступні дні виходили з нами на пробіжку. Вони встигали не тільки побігати, а й подуріти. А потім я залишалася вдома одна і почувалася трохи дивно. Це був новий досвід для мене. Було, безумовно, приємно зустрічати свого чоловіка вдома. Те, як загоряються його очі радістю, побачивши мене, було найкращою нагородою. Щоб не втрачати форму, ловила Давида і проводила з ним спаринги. І через тиждень витягла його на наші пробіжки. Він встигав на них скиглити і скаржився на мене друзям. Хлопці з нього сміялися. А я, залишаючись удома, відчуваю, що щось скоро станеться, а даром не бачу, що має статися, наче щось закриває цю подію. Лінія життя йде без змін, але події розглянути не можу. Януша спантеличила цим питанням, він теж нічого не побачив.

Одного разу прокинулася і зрозуміла, що я проспала не тільки нашу ранкову пробіжку, а й те, як чоловік на роботу пішов. А в голові дивна порожнеча і дзвін. Варто було одягнутися і спуститися на кухню, стала чути моторошний потойбічний голос.

"Якщо хочеш, щоб твої племінники вижили, ти добровільно прийдеш до мене".

І добре б один раз сказав і заткнувся, я постійно стала його чути. Немов хтось увімкнув запис і він програється.

"Прийди до мене, інакше вони загинуть. Тебе не пробачать, тебе проклянуть. Ти їм не рідна, тебе скоро замінять новонароджені діти. Твою пропажу швидко забудуть, сумувати не будуть. Прийди до мене..." і так по колу і в різних варіаціях. А в мене всередині дозріває розуміння, це як із тією дівчиною з побутового. Їй нашіптували, і вона збожеволіла. А потім як обухом по голові, так що навіть голос затих. Пора.

Набрала Алекса.

— Щось сталося рідна? Що з тобою?

— Пора.

— Упевнена? — поруч миттю опинилися його друзі і я побачила, що шеф теж обережно підходить.

— Що відбувається? І на вас, мила, впливають. Алекс, тягни свою дружину сюди негайно! Звідси бачу темну магію.

Алекс з'явився через портал і, взявши мене в оберемок, потягнув у відділок. Мене швидко віднесли в якусь кімнату і кілька фахівців почали обстежувати.

— Хтось створив маріонетку і через неї намагається зламати її волю. Як ви себе почуваєте?

— Поки що нормально.

Я постійно оновлювала і нарощувала ментальні щити.

— Але надовго мене не вистачить, ментальних щитів надовго не вистачає.

— Що вам нашіптують?

Переказала дослівно. Алекс злобно заричав.

— Алекс, я відчуваю, що час прогулятися і дати в зуби декому. Так вмазати, щоб голова відлетіла від тіла і в попіл потім.

Шеф і колеги чоловіка, хто був не в курсі майбутньої події, дивляться на мене круглими очима.

— Коханий, розкажи їм, а то мене вже лікувати хочуть.

Чоловік переказав. А Гор зв'язався з Лішкортом і йому розповів, що зі мною.

— Зараз буду.

Він з'явився у відділку разом із братами Ялінами. На розповідь Алекса колеги відреагували спокійно. А Лішкорт доповнив прикладом про студентку з побутового і що її потім просто вбили.

— Не залякуйте їх, — проворчала я, — мене не вбити хочуть, а так, поламати і лялькою зробити.

— Сонце моє, твій дар працює? — запитав Лішкорт ласкаво.

— Так, але про декого дивитися поки не буду, голова починає боліти.

— Так, у нас ще кілька білих плям у нашому поході. Скільки в нас ще часу є? І я тобі допоможу зі щитами.

— Кілька днів без вашої допомоги. Потім є ризик, що я сама піду і вже не буду себе контролювати.

— Я так розумію, краще це записати як відпустку? — запитав шеф в Алекса.

— Я відгуляв усю відпустку, — проворчав чоловік.

— Не всю, тільки тиждень, — сказали ми з шефом в один голос.

— Сподіваюся, ви повернетеся живими і здоровими. І коли йдете гуляти?

Чоловіки переглянулися і подивилися на мене.

— Я хоч завтра.

— Мені потрібно хоча б кілька днів, — сказав Лішкорт, — дружину вмовити сидіти вдома і не йти з нами. Не в її становищі подвиги здійснювати.

— Нехай із моєю мамою погуляє, їм є що обговорити.

Магістр подивився на мене задумливо, я показала йому образ моєї мами з животиком.

— Вона у тебе в очікуванні малятка?

— Ха, ні, двійнята різностатеві. Тож краще двох активних дам звести. Надія догляне за ними, і дітвора не дасть занудьгувати. Якщо що, поживе в моїх. Місця достатньо і безпечно.

Лішкорт кивнув, він з Ялінами пішов, а мене додому не відпустили. Боялися, що можу зникнути. Довелося пройти ще невелику практику в дільниці. Допомагала з переглядом справ через свій дар. Проявляла його так, щоб і співрозмовник міг бачити карту.

— Хм, коли над справами працюємо, я не чую чужого голосу. А варто побути в тиші, знову вмикається. Як я спати буду?

— Міцно, — сказав чоловік, — заклинанням присплю і зроблю так, що без мого дозволу з ліжка не виберешся.