Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

певне затишшя, частково тому, що до нових виборів було ще далеко. Втім, стан цей понад усе нагадував збройне перемир’я між двома ворогуючими таборами. Шрайхарт, Генд, Арніл і Меррил зачаїлися та вичікували. Головною турботою Френка було не дати своїм ворогам вибити у нього з рук зброю на майбутніх виборах. Вибори в муніципалітет відбувалися в Чикаґо щодва роки, а отже, до 1903-го, коли минав термін концесій Ковпервуда, вони мали відбутися ще тричі. Досі Френкові вдавалося долати своїх ворогів шляхом підкупу, інтриг і брехні, але він знав, що чим далі, тим важче буде йому підкуповувати нових райців. На місце догідливих, продажних депутатів, котрі зараз танцюють за його нотами, можуть бути обрані інші — якщо і не чесніші, то тісніше пов’язані з ворожим йому табором, і тоді домогтися продовження концесій буде нелегко. А від цього залежало все. Ковпервуд мав будь-що продовжити концесії на двадцять років, а ще краще — на п’ятдесят, аби здійснити всі свої гігантські задуми: зібрати колекцію творів мистецтв, збудувати новий палац, остаточно зміцнити свій фінансовий престиж, домогтися визнання в світі і, нарешті, увінчати все це союзом (в тій чи іншій формі) з тією єдиною, гідною розділити з ним престол.

Вельми повчально спостерігати, як честолюбство може заглушити всі інші порухи людської душі. Френкові вже виповнилося п’ятдесят сім років. Він був казково багатий, ім’я його набуло популярності не тільки в Чикаґо, але і далеко за його межами, й усе ж він не почувався біля мети своїх прагнень. Він ще не досяг тієї могутності, якою володіли деякі магнати східних штатів або навіть горезвісна четвірка найбільших чиказьких мільйонерів, котрі завзято примножували свій капітал і отримували казкові прибутки. Наживати гроші такими способами, як це робили вони, здавалося Френкові напрочуд нудним заняттям. Чому, питав він себе, йому вічно доводиться наштовхуватися на такий шалений спротив, що він уже не раз бачив себе на межі загибелі? Чи не тому, що його вважають аморальним? Але ж і інші не кращі. Більшість людей аморальні всупереч релігійній догмі і дутій моралі, нав’язаній їм згори. Може, справа в тому, що він не вміє верховодити нишком, не пригнічуючи інших своєю особистістю, і занадто муляє всім очі? Часом він думав, що так і є. Всі ці людці, скуті умовностями, котрі отупіли від тужливої одноманітності свого життя, не могли пробачити йому його зухвалу поведінку, його безтурботну зневагу до їхніх законів, його впертого прагнення називати речі своїми іменами.

Зарозуміла ввічливість Ковпервуда багатьох дратувала, а багатьма сприймалася як відверта насмішка. Його холодний цинізм відштовхував від нього боязких. Якщо Френкові не бракувало віроломства, то в умінні носити маску та лестити він поступався багатьом. А головне — він не вважав за потрібне переробляти себе. Однак підприємець ще не досяг сповнення всіх своїх честолюбних задумів, не став ще фінансовим королем, не міг ще помірятися силами з капіталістами східних штатів — акулами Волл-стрит. А поки він не став із ними в ряд, поки не закінчив будувати свій палац, всім на заздрість і на диво, поки не створив свою колекцію, що прославить його на весь світ, поки у нього немає Береніс, немає бажаної кількості мільйонів — як мало він ще досяг по суті справи.

Нью-йоркський палац мав, відбивши, як у дзеркалі, характер, смаки та мрії Ковпервуда, увінчати собою всі його досягнення останніх років. Смаки ж із роками змінюються. Ні модернізована готика його старого філадельфійського будинку, ні архітектурний стиль його особняка на Мічиґан-авеню — традиційне наслідування французької середньовічної архітектури — не могли вже вдовольнити Френка. Тільки італійські палаццо епохи Ренесансу, якими він милувався під час своїх мандрівок Європою, відповідали тепер його розумінню пишної та величної резиденції. Фінансист хотів створити не просто житловий будинок на свій смак, а щось, розраховане на століття, — палац-музей, який увічнив би його в пам’яті нащадків. Після довгих пошуків йому вдалося, нарешті, знайти в Нью-Йорку архітектора та завоювати його довіру. Реймонд Пайн, гульвіса, гультяй, марнотратник, був справжнім художником, із тонким чуттям до всього вишуканого та прекрасного. Удвох із цим мистцем Ковпервуд проводив дні за днями, міркуючи над найдрібнішими деталями свого майбутнього палацу-музею. Західне крило маєтку мала займати величезна картинна галерея. Скульптури й інші твори мистецтва гуртувалися в південному крилі. Обидва ці крила утворювали ніби літеру «Г», центр якої займала основна будівля, власне житловий будинок Френка.

Весь ансамбль будувався з бурого пісковика, багато прикрашеного барельєфами. Вже проводилися замовлення на мармур, дзеркала, шовк, гобелени, рідкісні, коштовні сорти дерева для внутрішнього оздоблення кімнат. У головній будівлі всі покої розташовувалися з таким розрахунком, аби вікна виходили у внутрішній дворик або зимовий сад, оточений вишуканою колонадою з білого з рожевими прожилками алебастру. У центрі саду містився фонтан із алебастру та срібла, а вздовж східного муру передбачалося повісити жардиньєрки з орхідеями й іншими живими квітами. Освітлені вранішнім сонцем, вони мали створювати ефектну гру барв у цьому штучному раю. На другому поверсі одна з кімнат була облицьована найтоншим мармуром, що передавав усі відтінки квітучих персикових дерев. За цими прозорими мармуровими стінами переховувалося невидиме джерело світла. Тут, наче в променях ніколи не гаснучої зорі, мали висіти клітки із заморськими птахами, а між кам’яних лав витися виноградні лози, відбиваючись у дзеркальній поверхні штучної водойми, і звучати далекі, як відлуння, переливи музики. Пайн запевняв Ковпервуда, що коли той помре, ця кімната послужить бездоганним місцем для проведення виставок порцеляни, нефриту, виробів зі слонової кістки й інших художніх цінностей.

Френк уже почав перевозити своє майно в Нью-Йорк і вмовив Ейлін супроводжувати його. Неперевершений майстер у царині спритності та брехні, він із властивою йому безсоромністю запевняв дружину, що в Нью-Йорку вони заживуть зовсім інакше і навіть будуть прийняті в товаристві. Фінансист прагнув до подружнього життя з єдиною метою: зробити свій переїзд у Нью-Йорк якомога легшим і приємнішим. А потім він доб’ється розлучення або якимось іншим шляхом досягне поставленої мети.

Про ці плани Ковпервуда Береніс Флемінґ, безумовно, й гадки не мала. Проте будівництво чудового палацу привернуло нарешті її увагу до фінансиста. Виявляється, цей холодний функціонер може бути разом із тим і поціновувачем прекрасного! До цього часу вона вважала Ковпервуда просто вискочкою, котрий з’явився із Заходу до них на Схід і, користуючись добротою її матері, намагається хоч трохи долучитися до світського життя. Але тепер те, що казала про нього пані Картер, котра звеличувала Френка на всі лади як людину неперсічну, з величезним