Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

— Ось я порадився на місці зі своїм народним учителем, і ми вирішили усіх вас, в тому числі царських офіцерів та червоних командирів, відпустити на всі чотири сторони світу. Ідіть у свої села і міста і несіть у народ правду про українську повстанську армію махновців!.

"Батько" круто повернув свого коня на сто вісімдесят градусів і понісся в степ. За ним полетів галопом і Сашко.

...Для махновців настала важка зима 1920—1921 років. Вона була невпинною, без перепочинку, битвою з червоними. За цей період тіло Махна часто пронизували ворожі кулі, але його серце жило і руки міцно тримали будь-яку зброю: шаблю, маузер, гвинтівку, кулемета. Махновське військо, яке то зменшувалося до горошини, то розросталося до небаченого й нечуваного велета, часто оточувала значно сильніша і більша за кількістю Червона армія, але завжди махновці, наче дияволи-невидимки зникали невідомо як і куди або вислизали з оточення, мов дужа риба з рук, і знову жорстоко розправлялися з більшовицькою навалою, а то й загрожували своїм завойовникам цілковитим знищенням.

Якось надвечір, то було наприкінці грудня на Полтавщині, червоні дивізії загнали малочисельну "армію” Махна в Шумейкове урочище, з якого практично ніякого виходу живими не було. Кругом на узвишшях — море ворогів, а купка махновців — загін з 600—800 чоловік — нишпорила у негустому лісі урвища, даремно шукаючи порятунку. Один за одним під'їжджали до Нестора то верхи на коні, то на тачанці командири, падали перед ним на коліна й безпорадно вигукували:

— "Батьку”, ми пропали!

— "Батьку", ми загинули!

— "Батьку", йдемо на останній смертельний бій!.. Лише благослови нас...

А "батько" мовчки сидів насуплений у своїй тачанці, закутавшись у велику чорну овечу шубу, й щось думав, нікого не чуючи й не помічаючи. Нарешті він підвів голову й гукнув:

— Сашку! Сашку! А де ти, чорте лисий, подівся?

Сашко був зовсім не лисим, а навпаки, мав рудий густий чуб, який дуже йому пасував до круглого, як гарбуз, і червоного, як печений рак, обличчя. Та Нестор завжди чомусь називав його чортом лисим і такої своєї клички не змінював ніколи.

Прибіг Сашко. Він образився на "батька":

— Та який же я тобі лисий?

— А хіба ні? — Нестор прискіпливо глянув на свого охоронця. — Справді не лисий... Ану швидко зніми копицю з голови! — наказав Махно, вказуючи на рудий кучерявий чуб.

— Ти що, "батьку"?.. Вже теє-то... Поїхав?

— Де перукар?! — закричав Махно. — Негайно сюди перукаря!

Прибіг гуляйпільський Мошко, який усіх повстанців стриг, як баранів, великими ножицями.

— Мошко, негайно обмакогонь його і поголи бритвою! — "батько" показав рукою на Сашка.

Незабаром ніколи недоторканий охоронець Махна і його довірена особа був пострижений і поголений.

— На кого тепер ти схожий, Сашку? — усміхнувся Махно.

Сашко взяв із рук Мошка осколок люстерка, подивився в нього, весело кривляючись.

— А ти не кривися, як середа на п'ятницю. Кажи, на кого схожий?

— На Гуляйпільського юродивого Марка, "батьку"... Їй-Богу, на нього.

— А ще на кого?

Сашко мовчав. Підпряглися повстанці, котрі стояли поряд:

— Та він же, "батьку", точнісінький Котовський, мов дві краплі води. Ось тільки б йому доброго коня, шаблю в руки, командирські паски, ну й, звісно, бурку на плечі.

— За цим, хлопці, зупинки у нас не буде, — відповів отаман.

Минуло ще з п'ятнадцять хвилин, і з Шумейкового урочища вилетіла групка вершників на чолі з лисим Сашком, постриженим під Котовського. Поряд з ним — на своєму незмінному Козачку — скакав "батько", підроблений перукарем Мошком під червоного ад'ютанта, але чомусь дуже схожого на одеського Мишка Япончика — царство йому небесне.

Під'їхав Сашко ближче до позицій червоних, а ті із засідки:

— Стій! Хто їде?

— Свої.

— Пароль.

— Який там у біса пароль? Тобі що, засліпило?! Я — Котовський! Де ваш командир і хто він?

— Ми — псковськіє, у нас Чернов за старшого.

— Де він?! Негайно його сюди!

— Чаво?

— Що ти розчавокався? Тягни сюди Чернова. Скажи, що Котовський з ним хоче говорити.

З'явився Чернов. Сашко-Котовський до нього:

— Де Єгоров?!

— А аткель мнє ізвєстно?

— З ким говориш, стерво?! — гримнув на нього Сашко.

— Ну, Котовський. Бачу...